Січеславщина (квадрологія)

Мати зустріла його плачем, як це вона кожного разу робила, але тепер йому особливо було важко від цих її сліз. А наостанку вона ще й іншим його приголомшила — передала слова Гнатової матері про те, що Гнат має одружитися з попівною, себто з Оксаною.

— Задавався: „візьму попівну", — залилася мати сльозами, — а тепер... Мені при старости ні до кого буде й прихилитися...

Ця новина переважила на терезах його вагання — і Василь уже не міг не піти до „центру", хоч би там що. Надворі була вже майже ніч, як він вийшов з дому. Через те, що був будень, скрізь було тихо. Тільки десь на кутку гавкали собаки. Василь пішов городом у леваду, роблячи шерех у соняшниках, наступаючи на хрустку гарбузову огудину. Але особливо голосно шелестіла пшеничка, коли він її зачіпав. І було щось вороже в цьому шелесті. Мимоволі прислухався заклопотаний парубок до нагана, що незручно теліпався в кишені штанів.

У леваді потемки йти було трудно: стежка позаростала за літо високою травою, коров'яком, це все плуталося під ногами, заважало. В одному місці він мало не вскочив у копанку, тільки булькання жаб перед ним остерегло його перед небезпекою. Проходячи швидко повз Степанцеві берестки, Василь сполохав сонних ґав. Стенувся нервово від таємничого шуму їхніх крил.

Берестки, верби й садки скрізь стояли похмурими ворожими купами.

Коли Василь прийшов у „центр", у Штепенків, хоч і пізно вже було, світилося — крізь щілини віконниць виходили ясні світляні струни. Взявшися за клямку хвіртки, Василь спинився в нерішучості: відчув у тілі прикре розслаблення.

— „Може, вона тепер до мене й не вийде?" — подумав.

Вгорі сяли рясним килимом зорі, одна креснула, впавши на півнеба. Одягнений легко, Василь відчув уно-чішній холод, що лип із сорочкою до тіла, до спини, до ліктів. Холод вивів його з отого розслаблення, і він, відчинивши хвіртку, зайшов у двір. У дворі собак не було — це Василь знав, — тим він і дійшов нечутно до хати. Скрипнув у великій тиші на ґанкові східцями. Обережно постукав у двері, прислухався.

Через деякий час рипнули тихо хатні двері, і Окса-нин голос — милий! дорогий! — озвався з-за сінешних дверей:

— Хто там?

У тім голосі була обережність і тривога. Василь подумав: „Так питатиме вона й тоді, як прийдуть"... І на цю уяву терпко стенувся.

— Це, Саню, я, — сказав потиху.

— Вас? — радісно скрикнула Оксана, впізнавши голос коханого.

Цокнула защіпка, гиркнув важкий засув, відчинилися двері. У темних сінях дорогою плямою забіліла Оксанина постать. На Василя війнуло хатнім теплом (бо двері з хати були прочинені, пропускали тепло і трохи світла). Він ступнув у сіни, хотів був пригорнутись до свого щастя, але... згадав про Гната і стримав-ся'„ Якимсь незбагненним чуттям дівчина постерегла цей рух і сама всім єством нашорошилась.

— Ти так довго не був, — почала вона була, але в цей час зовсім відчинились хатні двері і о. Харитін, виглянувши в сіни, запитав:

— Та хто ж там такий?

— Це Василь, — сказала Оксана, — Василь Маркіянович...