Зірка впаде опівночі
- Автор: Константин Теодор
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Зірка впаде опівночі». Краткое содержание книги:
Так починається захоплюючий пригодницький роман Теодора Константіна «Зірка впаде опівночі». Події, що їх розкриває письменник, відбуваються в часи боїв румунської армії проти гітлерівських військ на території Угорщини.
З перших сторінок автор зав'язує гострий сюжет, і читач до кінця твору з напруженням стежить за розвитком дії.
Роман має виховне значення. Він докорінно різниться від буржуазних детективів, бо в ньому головний герой захищає не особисті, а державні інтереси.
На вулиці простував поруч, не наважуючись заговорити.
— Що скажеш, старик? — запитав Уля якимсь сумним і втомленим голосом.
— Жаль мені тебе, братику. Хай мене грім поб'є, коли брешу… Оце як Доробец зривав твої нашивки, у мене аж сльози з'явились в очах, хоч сам я не з плаксивих.
— Та що ти?.. Сам же я й винен. Слава богу, що цим обійшлося. Могло бути й гірше.
— Гірше? Та ти ж не вбивця якийсь!
— Не кажи цього, старик! Звичайно, я не пишаюсь… А проте слід визнати, що цю кару заслужив. Що, коли б на моєму місці опинився хтось слабіший вдачею? Мене вони могли посікти на шматки і все одно не вирвали б жодного слова. А інший хіба витримав би під дулом автомата?
— Умгу! Ти маєш рацію. Але звідки вони дізналися, що ти шифрувальник?
— Не знаю! Відразу це сказали. І знаєш, що їм забаглося почути? Не більше й не менше, як про нашу шифрувальну систему!..
— Ти бач!.. Правду кажучи, досі ці розмови про пильність здавалися мені вигадками другого відділу. От і Мардаре говорив, що там уже схибнулися на шпигунах. А зараз я бачу, що вони мають рацію. Не можу збагнути, чого я так сперечався з Барбу, який запевняв, що ти заслуговуєш на це покарання. Так і кортіло кинути йому чорнильницею в голову. Ох, і прокляті… Хоч Барбу виявився правим, все-таки я певний, що він один не любить тебе…
— Правда? — перепитав Уля. — Я не бачу підстав для якоїсь ненависті. А проте мені це байдуже. Іншим я стурбований. Як могло статися, що мене ошукала баба. Ех, і гарна ж вона була, гадина! Та що поробиш? Такий вже я вродився. Люблю жіночок, і все!
— Тоді навіщо ти вигадав цю казочку про ревнивого коханця, який нібито застав тебе у любки? — з докором запитав Бурлаку.
— Повір, братику, все це з переляку… Те саме я спершу розповів і в другому відділі. Але пізніше збагнув, що коли я приховаю правду, то шпигуни втечуть. Працівники другого відділу вважають, що зуміли вивідати це у мене завдяки своїй спритності. А насправді…
Однак Уля не докінчив. Його несподівано здушило хвилювання: назустріч у супроводі конвоїра йшов цивільний у довгому плащі. І це був не хто інший, як косоокий, «брат» Катуски.
«Хоч один, та вже попався», — подумав капрал з радістю. На його устах з'явилась глузлива посмішка.
Бурлаку відразу запитав:
— Що з тобою, Улю? Невже ти знаєш цього бандита?
— Де там. Ніколи й не бачив! Це я згадав, що одній моїй приятельці сьогодні сповнилось двадцять п'ять літ. І уяви собі, я забув її привітати. А ця жінка, не одержавши мого поздоровлення, подумає, що я загинув. І плакатиме…
— Пошли їй хоч сьогодні вісточку!
— Неодмінно! Коли ж вона її одержить? Не раніше як за тиждень. І, напевно, проллє чимало сліз. Дурень же я, несусвітній дурень!..
Тим часом конвоїр завів косоокого на КП. Коли підійшли до хати своїх хазяїв, Уля байдуже спитав:
— Ти що думаєш робити? Зайдеш на квартиру?
— Авжеж! Хочу трошки подрімати до роботи. А ти хіба ні?
— Та мені не до сну… Піду писати листа своїй приятельці. Приємних тобі снів, старина!
Він обернувся і попрямував до КП.
КОСООКИЙ ВИРІШИВ ГОВОРИТИ
Бажаючи швидше потрапити до другого відділу, Уля бігцем піднявся по сходах.
Біля дверей його зупинив днювальний.
— Кого ви шукаєте, пане студент?
— Пана капітана Георгіу.
— Він зараз у їдальні…
— А пан молодший лейтенант Параскивеску?
— Допитує в кабінеті капітана Георгіу одного цивільного, що його недавно привів ось цей… — І днювальний показав на солдата, який уже хропів на стільці.
— Піди й скажи про мене панові молодшому лейтенантові… Я маю серйозну розмову…
— Не можу, пане студент. Мені звеліли нікого не впускати.
— Прошу тебе, зайди… У мене важлива справа…
Днювальний ще трохи подумав, а тоді зважився відчинити двері. Через кілька хвилин повернувся і запросив Улю до кабінету. Напроти молодшого лейтенанта Параскивеску сидів, загорнувшись у плащ, косоокий. «Брат» Катуски був таким засмученим, що навіть не підняв голови, коли рипнули двері.
— Ходімо до цієї кімнати, Уля! — попросив офіцер. — Ну, що трапилось? — запитав він, коли їх уже ніхто не міг чути.
— Пане молодший лейтенант, ви вже допитуєте затриманого?
— Ще ні! Він не знає румунської мови, а я — мадьярської. Мусив послати за перекладачем Дяком…
— А хоч довідались, хто це такий?.
— Ні. В супровідному папірці зазначено, що сьогодні вдосвіта він намагався перейти лінію фронту. І натрапив на наших патрулів. Може, ти знаєш його?