По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
Коли хлопець убіг у хату, старшині вже в’язали заломлені за спину руки. Він виривався, копав вояк ногами, кусав губи, несамовито кричав.
— Гади! Петлюрівці! Наволоч! Не візьмеш! Ненавиджу!
Його жилаве мускулясте тіло звивалося на підлозі. Рожева піна пузирилася на губах, темні очі в запалених, закислих повіках гарячково блищали.
Богдан стояв осторонь, сердито обтрушуючи френч від пороху. Коли зв’язаного й притихлого старшину звели на ноги, сотенний підійшов до нього, подивився в вічі й, несподівано розмахнувшись, з силою вдарив його кулаком по щоці.
— Дур-р-рень, — зневажливо скривився Богдан. — До льоху, хай виспиться. — Глянув на вояк і мстиво додав — Цим бовдурам по п’ять київ за те, що слухали теревені. П’ять чоловік одного не могли роззброїти, одного п’яного… Сотні зайнятися стройовою. Поганяйте їх гарненько, друже четовий. Я перевірю. Розпустилися, позапухали від сну…
Вже біля дверей Богдан озирнувся, суворо глянув на Тараса й наказав:
— Також у стрій!
Сотню вишикували біля клуні. Малий на зріст Тарас потрапив на лівий фланг. На його подив, майже половина вояк мала не справжні гвинтівки, а обсмолені дерев’яшки. Обмундирування було найрізноманітніше. Кожушки чергувалися з засмальцьованими піджаками, німецькі мундири з мундирами угорських і польських солдат, френчі залізничників із светрами з грубої вовни, стьобаними ватяними безрукавками. Шапки, мазепинки, кепки, пілотки і навіть фетрові капелюхи. Однак у кожного на головному уборі красувався саморобний металевий тризуб.
— Р-рівняйсь! Струнко! Напр-ра-во! Кр-роком руш! Ліве плече вперед! Пр-р-рямо!
На превеликий подив Тараса, різномасне воїнство марширувало цілком пристойно; тільки дядько попереду Тараса в чорній смушевій шапці ставив ноги клишаво. Це був один з тих невдах, яким старшина читав «політінформацію». Кожен з них за наказом Богдана одержав п’ять ударів києм по м’якому місцю.
Четовий Довбня самою природою був створений для. фельдфебельської служби. Коли довелося повзти метрів зо двісті по-пластунськи, Тарас відчув, що сорочка на спині змокла й прилипає до тіла. Хлопець обурився. Сволота все-таки цей Богдан… Міг би нагодувати й не посилати на муштру задля першого дня. Як не як, а всю ніч ішли разом.
— Друже Гроза, заспівуй!
Попереду хтось відкашлявся й затяг:
Сотня підхопила:
Тарас, бачачи, як грізно поглядає на нього четовий, «підтягав», беззвучно розкриваючи рот. «От кого взяли на озброєння — святого Юрія і богородицю, — думав він. — Ці допоможуть… Сволота Богдан, розписатися, мабуть, як слід не вміє, а корчить із себе полководця. Видно, наївся юшки та й заліг спати. А ти маршируй під барабанний дріб у голодному животі та слухай ідіотських пісень».
Але Богдан не забув про свого супутника. Коли заспівувач почав на знайомий мотив маршу радянських авіаторів: «Все вище, і вище, і вище знесем жовто-синій прапор…», до четового підбіг захеканий вістовий і щось сказав йому. Довбня зупинив сотню, підкликав до себе стрільця Карася й наказав негайно бігти до сотенного.
Тарас знайшов сотенного в чистій світлиці. Богдан, свіжопоголений, у новенькому угорському офіцерському мундирі з кобурою на поясі, зустрів його похмурим поглядом.
— Де рибу взяв?
На столі стояла каструля з юшкою. Тарас тільки руками розвів — чи варто, мовляв, говорити про такі дрібниці.
— Ну, ти жук, друже Карась, — чи то з осудом, чи то із схваленням хитнув головою Богдан, — На ходу підошви рвеш…
Тарас, наче прийнявши слова сотенного всерйоз, здивовано глянув на добрі чоботи сотенного, потім на свої розбиті туфлі й скрушно зітхнув:
— Доводиться… Що зробиш!
— Ну, гаразд, друже, сідай, будемо твою юшку їсти, — засміявся Богдан.
Сотенний дістав із шафки заткнену полотняною ганчірочкою пляшку, розлив самогон у дві чашки з повідбиваними ручками.
— Будьмо здорові!
— Боюся… — сказав Тарас, скоса поглядаючи на підсунуту до нього чашку.
— Не ламайся, — насупився сотенний.
— Боюся, що юшки не вистачить, як вип’ю, — пояснив хлопець.
Богдан знову нагнувся до шафки, дістав тарілку з великим шматком сала.