Небезпечне сватання

Був гарний теплий літній день,

Пішов я, щоб не скніти в хаті,

На річку. Тихо, ні телень.

Далеко недруги пихаті…

Та обсмалив на сонці носа,

Тікати й звідти довелося.

— Ще кілька днів, і сіно буде сухе, — сказала мати, перевертаючи покоси.

Був гарний теплий літній день,

Не міг усидіти я в хаті

Й на дуба виліз — тут лишень

Забуду я турботи кляті.

Та влізла гусінь у рукав,

Злякався я і ледь не впав.

— Якщо корова сьогодні не зірветься, то вже тільна, — сказала мати, поглядаючи на скошену луку.

Був гарний теплий літній день,

Я вирвався з нудної хати

Й під водоспад, де темно й вдень,

Побіг, щоб мріяти й зітхати.

Мене ж забрала течія,

Й цю пісню склав уже не я.

— Ще три таких дні, і ми все звеземо додому, — сказала мати, стелячи мені ліжко.

І все-таки щоденне спілкування з матір’ю ставало для Арне дедалі більшою опорою.

Навіть коли вона якихось речей не розуміла, йому з того була користь, бо це спонукало його глибше обмірковувати їх. Мати була йому ще дорожча через те, що дечого не могла зрозуміти. Так, вона тепер стала йому безмежно дорога.

Малим Арне не любив казок. А тепер, ставши дорослим, він почав захоплюватися казками, народними баладами та героїчними піснями. Душу його сповнювала якась дивна туга. Він часто блукав самотою по околицях і знаходив дивовижну красу в тих місцях, повз які раніше проходив зовсім байдуже.

Коли Арне зі своїми однолітками ходив до пастора готуватися до конфірмації, вони часто гралися біля великого озера за пасторською садибою. Його прозвали Чорним озером, бо воно було глибоке й темне. Тепер Арне інколи згадував те озеро і якось надвечір пішов до нього.

Він сів під кущами біля самої пасторської садиби, що розташувалася на досить стрімкому узвишші, яке далі переходило у високу гору. Така сама гора здіймалася на другому березі, тому з обох боків на воду падали темні тіні й тільки серединою озера пролягала вузенька срібна стяжка світла. Всюди панував спокій. Заходило сонце, з протилежного берега долинало далеке дзеленчання дзвоника, і більше ніщо не порушувало тиші.

Арне спершу дивився тільки на озеро, бо сонце перед заходом забарвило воду у вогненний колір. Гори обабіч трохи відступали, утворюючи довгу вузьку долину, посеред якої блищало озеро. Але з відстані здавалося, ніби гори поволі сходились докупи, і озеро серед них мигтіло в долині, як у величезній гойдалці. З цього боку в долині лежали хутори. З димарів здіймався дим і танув у повітрі, на зелені луки спадав вечірній туман, біля причалів стояли човни, навантажені сіном. Арне бачив, як на подвір’ях поралися люди, але не чув жодного звука, надто було далеко. Він перевів погляд з хуторів на другий бік озера, де вздовж берега здіймався вгору тільки темний ліс. Через ліс і далі берегом бігла дорога, ніби її хтось провів пальцем. Далеко видно було смугу куряви, що здіймалась над нею. Арне простежив за дорогою очима аж до того місця, що було якраз навпроти нього. Там ліс кінчався, гори відступали трохи далі і теж починалися хутори. Будівлі там були вищі, ніж з цього боку, пофарбовані в червоний колір, з білими вікнами, що блищали в надвечірньому сонці. Сонце освітлювало всі пагорки, чітко видно було навіть дітей, що гралися коло хат. На піску біля води, такому білому, що він аж очі сліпив, бігало кілька хлопчаків з собаками. Раптом усе потьмяніло й ніби посмутнішало, будівлі стали темно-червоними, луки темно-зеленими, пісок на березі посірів, а діти на ньому обернулися в маленькі цятки. З-за гори піднявся туман і затулив сонце. Арне знов глянув на озеро, але тут нічого не змінилося. Його блискуча гладінь віддзеркалювала хвилясті береги, мовчазний ліс і будинки, що дивилися на воду своїми відчиненими дверима. З тих дверей часом вибігали діти, потім забігали назад. Казкові чарівні образи зринали перед очима в Арне, мов рибинки навколо принади, відпливали, поверталися, кружляли, проте не попадалися на гачок.