Небезпечне сватання
- Автор: Б’єрнсон Б’єрнстьєрне
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Небезпечне сватання». Краткое содержание книги:
— Щось таке напало на мене, — мовила нарешті мати. Потім, помовчавши, додала: — Як добре подумати, то я дуже щаслива.
І вона знов заплакала.
Арне квапливо вийшов надвір. Він подався на кручу, сів і задивився вниз. З очей у нього також покотилися сльози.
— Якби я знав, чого плачу, — сказав він сам до себе.
А на протилежному боці урвища, скінчивши оранку, сидів Кнут і без кінця виводив свою пісню:
Інгерід небагата:
В когось там скрині повні,
А їй саму шапочку з вовни
У спадок залишила мати.
Шапочка та різнобарвна
Поряд із золотом зблідне,
Та все материнське, рідне,
Як скарб дорогий, нам гарне.
Дівчині двадцять минає:
«Шапочку я берегтиму,
В ній я вінчатись ітиму,
У мене ж тільки вона є!»
Ось і тридцятий вже канув:
«Ще почекаймо, шапчино,
Я в урочисту хвилину
До вівтаря в тобі стану!»
Дівчина сорок скінчила,
Згадує матінку любу:
«Видно, не йти нам до шлюбу,
Шапочко ти моя мила!»
Скарб свій зі скрині виймає,
Гульк — і на місці зомліла:
Вовна до нитки зотліла,
Шапочки більше немає.
Пісня луною котилася далеко в гори. Арне підійшов узбіччям до Кнута і спитав його:
— У тебе є мати?
— Нема.
— А батько?
— І батька нема.
— І давно вони померли?
— Та давно.
— Мабуть, на світі мало є людей, що тебе люблять?
— Мало.
— А тут хтось є такий?
— Ні, тут немає.
— А там, де ти народився?
— І там немає.
— То, виходить, немає нікого, хто б тебе любив?
— Немає нікого.
Арне відійшов від нього. Тієї хвилини він відчув таку велику любов до матері, що в нього серце мало не розірвалося в грудях. У голові в нього ніби проясніло. «Боже, — подумав він, — ти дав мені матір і безмежну материнську любов, а я нехтую її. І може настати такий день, коли я тужитиму за нею, а її вже не буде».
Йому захотілося додому, просто щоб побачити матір. Дорогою він зненацька подумав: «Може, бог покарає мене за те, що я не досить ціную матір, і забере її».
Його ніби громом ударило: «Господи, що тоді зі мною буде!»
Арне здалося, що саме цієї хвилини з матір’ю сталося якесь лихо, і він стрімголов побіг додому. На лобі в нього виступив холодний піт.
Він рвучко відчинив сінешні двері, але з хати на нього війнуло тишею і спокоєм. Тоді він обережно прочинив двері до кімнати. Мати вже лягла. Місячне світло падало їй на обличчя. Вона міцно спала, дихаючи нечутно, мов дитина.
Розділ шостий
Через кілька днів мати й син, що останнім часом дуже зблизилися, вирішили піти на весілля до родичів на сусідній хутір. Мати востаннє була на людях ще дівчиною.
Вони майже не знали нікого з гостей, хіба на прізвище, тому Арне здивувався, що скрізь, де він з’являвся, всі дивилися на нього. Ще в сінях він почув якесь дошкульне слово про себе. Може, то йому тільки здалося, та однаково в ньому закипала лють, коли він думав про це.
Того чоловіка, що кинув образливе слово, Арне не спускав з ока і врешті сів біля нього. Та коли він підходив до столу, йому здалося, начебто ті, що сиділи там, швидко звели мову на інше.
— Ось я вам розкажу історію, з якої видно, що шила в мішку не сховаєш, — сказав сусід Арне, і хлопцеві здалося, що він дивиться просто на нього.
То був неприємний на вигляд чоловік, рудий, лисуватий, з великим круглим лобом. Під ним поблискували маленькі очі й стирчав кругленький носик. Зате рот у нього був великий, з відкопиленими губами, на яких біліла піна. Коли він сміявся, видно було всі ясна. Руки свої, важкі, грубі, але з тоненькими зап’ястками, чоловік поклав на стіл. Він пронизував слухачів поглядом, говорив швидко й махав руками. Його прозивали «жаборотим», і Арне знав, що колись Нільс Кравець часто мав із ним сутички.
— На цьому світі багато гріха, і часом він буває до нас ближче, ніж ми собі гадаємо… Це так, до слова, а зараз я вам розповім про один страшний випадок. Старі люди ще пам’ятають Альфа, мандрівного крамаря. «Я ще наверну сюди», — бувало, казав він. Так і пішов від нього цей вислів. Бо коли він закінчував свою торгівлю, — а з нього був спритний крамар, — то брав скриньку на плечі й завжди казав: «Я ще наверну сюди!» Хвацький був хлопець той Альф, і на язик меткий, і до роботи беручкий.