Небезпечне сватання
- Автор: Б’єрнсон Б’єрнстьєрне
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Ольга Дмитрівна Сенюк
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Небезпечне сватання». Краткое содержание книги:
Ну от, і той Альф якось посварився з Велет-нем-Гультяєм. Ви ж його знали? Справді велетень і ледащо неабияке. Раз він побачив, що Альф об’їжджає чорного коня і той під ним скаче, мов польовий коник. І не встиг Велетень-Гультяй зважити все до пуття, як заплатив Альфові за ту шкапу п’ятдесят талярів. Запріг він її в бричку і розсівся, мов король — їде ж бо конем за п’ятдесят талярів. Та скільки він не молотив бідолашного коня, скільки не кричав на нього, а той усе натикається на стіни й на двері. А виявилося, що він сліпий, мов кріт!
Зчепилися Велетень-Гультяй з Альфом, наскакують один на одного, як два цапи. Велетень-Гультяй хотів вернути свої гроші, та дзузь-ки! Альф не віддав йому ані скілінга. Та ще й так налупцював Гультяя, що з нього пір’я летіло. «Я ще наверну сюди!» — наостанці сказав Альф. Хвацький був хлопець той Альф-крамар, молодець хоч куди!
Та минув рік, минув і другий, а він усе не навертав.
А десь років через десять раптом у церкві оголошують, що шукають Альфа, бо якийсь родич залишив йому величезний спадок. Веле-тень-Гультяй також був у церкві. «Воно й видно, — сказав він, — що за тим негідником плачуть гроші, а не люди».
По селу пішла балачка, люди почали згадувати подробиці, пов’язувати їх. І виходило, що востаннє Альфа бачили по цей бік каменярні, не далі. Пам’ятаєте, кудою пролягала колись дорога? Стара дорога.
Велетень-Гультяй за ті роки розбагатів і почав копилити губу. І ще став дуже побожний. А всі знали, що без причини він не буде молитися більше, як кожен у селі. І люди почали гомоніти про нього.
Це діялося в ті часи, коли прокладали нову дорогу. Колись люди любили їздити навпростець, тому й стара дорога вела через каменярню, то вниз, то вгору. А ми хотіли, щоб вона пролягала низовиною, тому взялися прокладати її вздовж річки. Ну, й почався шарварок — вибухи, гуркіт. Здавалося, що вся гора зсунеться вниз. Тоді до нас наїздило багато дорожного начальства, а найчастіше ленсман, бо він мав дармові коні. І от якось, коли робітники згортали підірваний грунт, один із них хотів витягти з глини камінь, а замість того витяг людську руку. І та рука так міцно сиділа в землі, що він полетів додолу разом з нею. То був Велетень-Гультяй. Неподалік товкся ленсман, його покликали і при ньому викопали купу людських кісток. Потім послали по лікаря, і той так вправно склав їх, що вийшов цілий людський кістяк. Люди придивилися до нього й дійшли висновку, що саме такий був на зріст мандрівний крамар Альф. Недарма він казав: «Я ще наверну сюди!»
А люди все дивуються, що мертва рука могла повалити такого дужого чоловіка, як Велетень-Гультяй. Видно, була якась причина. Ленсман поговорив із ним, звісно, не на людях. Але той від усього відмовлявся й на всі заставки лаяв ленсмана. «Ну, гаразд, — сказав ленсман, — якщо це не ти його вбив, то, певне, не побоїшся переночувати разом із кістяком?» — «А чому ж, переночую», — відповів Велетень-Гультяй. Лікар позв’язував докупи кістки й поклав їх на ліжко в бараці. На другому ліжку мав спати Велетень-Гультяй. А ленсман загорнувся в плащ і ліг надворі під бараком.
Коли настав вечір, Велетень-Гультяй пішов спати. І тільки-но наблизився до барака, як двері наче самі відчинилися і він опинився в цілковитій темряві. Він заходився співати псалми, а голос у нього був могутній. «Чого ти співаєш псалми?» — спитав ленсман знадвору. «Бо я не певен, чи над ним хто співав, як його ховали», — відповів Велетень-Гультяй. Потім він заходився голосно проказувати молитви. «Чого ти молишся?» — знов спитав ленсман. «Бо, може, він був великий грішник», — відповів Велетень-Гультяй. Після цього все стихло, і ленсман уже почав засинати.
Раптом з барака почувся такий крик, що аж стіни задрижали: «Я ще наверну сюди!» Зчинився пекельний галас і гуркіт. «Віддай мені п’ятдесят талярів!» — ревів Велетень-Гультяй. У відповідь щось загорлало, потім гупнуло й затихло. Ленсман кинувся до барака, збіглися люди з палицями й смолоскипами. І побачили, що серед барака лежить Велетень-Гультяй, а на ньому кістяк.
За столом запала мертва тиша. Нарешті один чоловік сказав, розпалюючи люльку:
— Здається, після того він схибнувся.
— Так, зовсім здурів.
Арне відчув, що всі дивляться на нього, і не мав сили підвести очі.
— От і виходить, — повів далі оповідач, — що шила в мішку не сховаєш.
— А я вам розповім, як син налупцював свого власного батька, — мовив широкоплечий, кругловидий чоловік із русявим чубом.
Арне ніби жаром обсипало.
— В одній заможній родині в Гардангері син удався розбишакою. Багатьом він уже полатав боки, а тоді й з батьком посперечався за майно. Скоро через нього не стало спокою ні вдома, ні в селі. Він поводився дедалі гірше, і батько спробував утихомирити його. «Я не збираюся ні від кого вислухувати повчань», — сказав син. «Від мене вислухуватимеш, поки я живий», — відповів батько. «Мовчіть, а то й ви дістанете», — сказав син і підвівся. «Якщо ти й на мене підіймеш руку, то не матимеш добра довіку», — сказав батько й також підвівся. «Ви так гадаєте?» — мовив син, кинувся на батька і звалив його додолу. Батько не опирався. Він склав руки на грудях і здався на синову волю.