Найкращий сищик та падіння імперії

— А чого тобі це цікаво?

— Та підполковник Демидко наказав мені дізнатися про стан хворого. Треба ж мені доповісти, — збрехав я.

— А, Демидко. Він же теж контррозвідка, мусив би знати.

— Так а хто приїздив по капітана?

— Лейтенант якийсь із екіпажем. Він лист залишив для Демидка або для Івана Карповича Підіпригори, — чоловік постукав по шухлядці свого письмового стола.

— Я можу передати, — запропонував я.

— Е ні, хлопче, лист віддам тільки їм у руки! — Лікар хитро усміхнувся, потім став придивлятися до мене. — Солдате, я тебе раніше ніде не бачив?

— Бачили, мабуть, я вже другий рік у Тифлісі служу, при штабі, — збрехав я.

— А, ну добре.

Я пішов, недалеко, почекав, поки лікар вийде. Він навіть двері до кабінету свого не зачинив. Я трохи пройшовся за ним. Він сходами піднявся на поверх вище, а я швиденько повернувся. У коридорі було порожньо, забіг до кабінету. Відчинив шухляду. Конверт був там. Схопив його, підійшов до дверей і почув кроки. Озирнувся, побачив шафу для одягу. Сховався в ній. Від різких рухів аж рана заболіла. Зціпив зуби, тримався.

— Заходь, Нано, — почув я голос лікаря.

— Ну, я не знаю, — відповіла жінка.

— Прекрасне шампанське, «Абрау-Дюрсо»! Випиймо!

Далі лікар відкоркував шампанське, налив у келихи, почав щось балакати, і вже з котячого його голосу не мав я сумнівів, що хоче він гостю звабити. Це віщувало довге сидіння у шафі, бо ж у кабінеті лікаря була кушетка. Та, дякувати Богу, дівчина виявилася цнотливою. Коли лікар перейшов від слів до дій, дала йому дзвінкого ляпаса і втекла, грюкнувши дверима. Лікар у спину крикнув дівчині кілька слів, які не слід використовувати щодо порядних дівчат, після чого дістав коньяк і почав його пити. Мені вже був час іти, до того ж дуже кортіло прочитати листа, а у шафі було темно. Лікар смоктав і смоктав той коньяк, плямкав, наче мале цицьку, бурмотів про ту Нану. Нарешті вийшов, я визирнув з шафи, розкрив конверт. Усередині був менший конверт на якому було надруковано: «Для Івана Карповича Підіпригори». Мені аж млосно стало від поганих передчуттів. Обережно конверт розкрив. Там лежав невеличкий аркуш, на якому було надруковано: «У вас є день, щоб забратися з Кавказу. Інакше капітан Мельников загине. Один день».

Я скривився. Мій чудовий план, який я вигадав, не передбачав, що Мельникова могли викрасти. Так, він останнім часом перетворився на п’яницю, але ж я розумів, що загинути він міг саме через мене, а не через пиятику. Бідолаха. Але чим я міг йому допомогти? Поїхати з Кавказу? Покинути цих шпигунів, які мене ледь не вбили і ганебно поранили? До того ж я не знав, хто вони. А що як Мельников уже мертвий і вони просто лякають мене? Блефують! Ні, я не збирався грати за їхніми правилами, робити те, що вони вимагали. Не буду! Але я не хотів підставляти Мельникова. А якщо вдати, що я не знаю про його викрадення? Просто не отримав листа! Поклав аркуш у менший конверт, той у більший, далі в стіл. Кинувся до дверей. Знову кроки. Та що ж це таке? Знову когось веде? Я став за дверима. Лікар зайшов сам. Я затиснув йому рот і приставив браунінг до потилиці. Він не смикався. Поклав його на підлогу, порвав білий халат на мотузки, ними зв’язав руки, заткнув рот і зав’язав пов’язку на очах. Потім забрав гаманець, із серванта з ліками взяв баночку морфію, витрусив на підлогу всі шухляди зі столу. Це мусило нагадувати пограбування. Наказав не смикатися, спокійно пішов геть. Під сходами забрав подушки. Вже коли був на вулиці і зупиняв візника, зі шпиталю почулися крики. Лікаря досить швидко знайшли.

Я сидів на подушках, візник їхав до генерала Юденича. Я дуже дратувався через цих шпигунів, які так добре діяли на випередження. Я вже двічі мусив загинути! І вижив здебільшого випадково. Тепер вони вирішили зловити мене на гачок. Впливати через Мельникова. Звідки вони дізналися, що я піклуюся про їх благородь? Покидьки. Ну, ще подивимося, хто кого спіймає. Я бісився, бо розумів, що ризикую. Нехай би собою, до цього я звик, але тепер же я ризикував головою капітана. Це мене дуже непокоїло. Я вже думав про те, щоб відступити. Але потім вирішив, що ці хлопці не дурні. Вони ж розуміють, що коли повернуть мені Мельникова, то я знову візьмуся за них. Ні, вони не віддадуть капітана! Шантажуватимуть мене далі. Ні, не буде цього, я вирішив грати за своїми правилами.

З тим приїхав до генерала. Мене впустили через чорний хід, який охоронявся, як і парадний.

— Ти зі штабу? — спитала мене якась жінка, яка, мабуть, була тут головною по господарству.

— Так точно! — кивнув я.

— Іди до саду, там треба гілки прибрати, — наказала мені.

Довелося годину попрацювати, мені аж паморочитися почало.

Здається, з рани потекла кров. Зараза така! Нарешті приїхав генерал. Сам прийшов на кухню, провів мене у підвал.

— Тут ми можемо поговорити без зайвих вух, — сказав мені. — Сідайте. Ви погано виглядаєте, Іване Карповичу.

— Взагалі-то я мусив лежати зараз у труні, і мій теперішній вигляд найкращий із можливих, — скривився я. — Дозвольте доповісти.

— Слухаю вас.

Я розповів генералу свій план. Він слухав і тільки головою крутив. Коли я закінчив, він скривився, замислився.

— Іване Карповичу, те, що ви пропонуєте, потребує багатьох зусиль.