Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Одного дня прийшов новий директор зоопарку на прізвище Ґорбачов, він відкрив клітки і сказав: «Вовки, тепер у нас перебудова і гласність, ви — вільні». Вовки вискочили з кліток, побігли світ за очі. Хто в ліс, хто в поле — раділи свободі. Через якийсь час вони охляли, животи позападали, зголодніли. Вони народилися в зоопарку, і ніхто їх не вчив полювати. Новий директор зоопарку на прізвище Путін єхидно глянув на худих вовків, які блукали навколо зоопарку, відкрив клітку і запропонував повернутися до дворазового харчування і нічогонероблення. Вовки повернулися.
Студенти вислухали, і, здається, нарешті зрозуміли. Одна зі студенток запитала: «Це ж не свобода?» Ні, це не свобода, це таке суспільство, де бути вільним — невідомий стан. До свободи слова ставляться як до «свободи написати все, що спадає на думку», а політичні свободи залежать від того, що накажуть. «Чєво ізволітє-с», — говорили персонажі російської літератури, звертаючись до старшого за чином і станом, від яких, власне, і залежала свобода того, хто запитує. «Чєво ізволітє-с», — говорили кріпосні селяни, за ними повторювали їхні нащадки, начебто вільні після скасування кріпосного права в 1861 році, які до того виховали за 300 років рабського існування два десятки поколінь людей, що визначали свою «свободу» начальницьким окриком і підневільним життям. А скільки селян було в паніці від того, що їм даровано свободу, вони не вміли і не хотіли нею розпоряджатися. Легше було заламувати бриля перед паном і задовольнятися тим, що дозволить господар.
Коли російські ліберали в XIX столітті писали свої твори, в яких запитували — «Що робити?» і «Хто винен?», вони не знали відповіді, але хотіли бачити Росію такою, якою їм уявлялася Європа — чистою, гарною, освіченою і культурною. Такою, як Швеція, де закон про свободу друку було ухвалено ще в 1766 році. А в Польщі обговорювали і ще раніше — в 1532 році. Лібертаріанці розвивали свої погляди і теорії економічної свободи з кінця XVIII століття, а в Росії, вже сучасній, усього шість років тому голова Конституційного Суду Валєрій Зорькін назвав концепцію «лібертарного права» розпустою.
Нерозуміння Європи і Росії — вічна біда двох абсолютно різних систем цінностей та досягнень. Те, що в Європі незаперечне, — право на свободу слова, право на вибір, право на економічну свободу, в Росії сприймається з позицій XIX століття, з того самого часу, коли підневільні селянин і робітник мали ненавидіти свободу. З російським підневільним було простіше, проблеми Росії почалися із захоплення територій, коли російські імператори отримували не лише нові землі, річки і морські простори, а й людей, які чинили спротив придушенню своїх свобод, традицій та законів. Лише кровопролитні жорстокі війни, вбивства мільйонів людей, вигнання їх з рідних земель змогли на якийсь час заспокоїти окуповані землі й народи.
Кривава історія Російської імперії — зовсім не пишномовне визначення подій останніх століть. Легше було позбутися людей, що чинять опір, як черкесів і абхазів, аніж намагатися навчити їх рабському співіснуванню. І всі ці століття до людей ставилися як до неминучого зла, пригноблюючи їхні традиції, руйнуючи їхні культури, знищуючи їхні мови. До радянської частини імперської історії володарі однієї шостої частини суші підійшли вже як підготовлені колонізатори, добиваючи все, що могли зберегти, передаючи від предків до предків окуповані народи. Окупанти не змогли придушити головного, що зберігали люди, — бажання бути вільними.
В один із днів російсько-грузинської війни у серпні 2008 року я спустився в підвальний магазинчик у центрі Тбілісі, щоб купити води і чогось поїсти. До мене підійшла літня грузинка, вона вимовила фразу, яку я ніколи не забуду: «Якщо ми, грузини, такі погані, то чому вони гірші за нас». Хто «вони» — і так було зрозуміло, але в самому реченні було висловлено все ставлення грузинів до російської окупації. Нема тих 200 років спільного життя і, як запевняли в радянських підручниках, «спільного щасливого співжиття», у людей є історична пам’ять, що не дозволяє їм забути те, що сталося два століття тому.
Ця історична пам’ять прокидається у багатьох — грузинів, українців і молдовців, казахів і таджиків, татар і чеченців. У цій пам’яті зберігається те, що ретельно приховувалося, — вбиті предки і спалені аули, підірвані церкви і мечеті, депортація, репресії і розстріли, знущання з мови і культури. Але відчуття свободи зберігалося завжди.