Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Укладачі списків, проте, уточнюють, що вони неповні. Лише зараз, останніми роками, дослідники намагаються відновити хронологію і подробиці подій. Чеченський історик Маірбек Вачаґаєв, наприклад, має матеріали про повстання на Північному Кавказі в 1919, 1920, 1921, 1924, 1930, 1937, 1942, 1973 роках. У сучасній Росії більшість архівів закриті, нинішня влада, як і раніше, побоюється розголосу документів та інформації.
Французький письменник і мандрівник маркіз Астольф де Кюстін на запрошення імператора Ніколая I відвідав Росію і через чотири роки видав у Парижі книжку «Росія в 1839 році». Невідомо, з якої причини імператор запрошував француза, але книга виявилася першою гідною критикою Росії. Образно Астольф де Кюстін назвав Ніколая I «тюремником однієї третини земної кулі», і саме французькому публіцистові належить визначення «Росія — тюрма народів». Знаменно, що перший повний переклад російською мовою книжки Астольфа де Кюстіна з’явився тільки в 1996 році. Її, найімовірніше, в оригіналі читав Лєнін, який повторив фразу про «тюрму народів» у 1914 році, у своїй статті «До питання про національну політику». Як будь-який популіст, Лєнін любив критикувати своїх попередників, але, прийшовши до влади, зумів повторити злочини у багато разів жахливіші. Лицемірний вождь писав про свободу, рівноправність і закони, але став ініціатором створення величезного концтабору, всередині якого переслідували, принижували, вбивали і все це видавали за «народне щастя». Нарешті, в 1983 році президент Рональд Рейґан дав ще одну оцінку ситуації в СРСР, назвавши його «імперією зла».
І на завершення — досить різке резюме викладеному, автором якого був російський поет Фьодор Тютчєв: «Російська історія до Пєтра Велікого суцільна панахида, а після Пєтра Велікого — одна кримінальна справа». Століттям пізніше невідомий радянський пропагандист придумав два чудові й доволі точні визначення — «капіталістичний світ» і «соціалістичний табір». Мабуть, під «табором» малося на увазі щось згуртоване, а вийшло правильне — табір, колонія, в’язниця.
Визначити «якість» російських та радянських бунтів і повстань просто: у Російській імперії люди виходили на вулиці й майдани, протестуючи проти економічних і соціальних проблем. Вони не вимагали політичних свобод, за винятком повстання декабристів 1825 року і Лютневої революції 1917 року. На околицях імперії бунти і повстання були спрямовані проти окупації та політики царської адміністрації. У перші роки радянської влади населення чинило спротив більшовикам і колективізації. Починаючи з 1950-х років, у національних республіках з’явилися перші визвольні рухи, що закликали до незалежності.
РОСІЙСЬКЕ ПРАВО НА БЕЗПРАВ’Я
Хоч як дивно, але в російській Конституції є слова про «демократію» і «права людини». У другому розділі «Права і свободи людини і громадянина» прописано 47 статей, що наділяють жителів Російської Федерації всіма правами, які існують у сучасному демократичному світі й передусім правом на свободу слова та свободу висловлювання, свободу «проводити збори, мітинги і демонстрації, ходу і пікетування».
Доволі дивно звучить заголовок розділу, що розмежовує «людину» і «громадянина», але не чіплятимемося до філологічного казусу, найімовірніше, юристи мали на увазі «людину» як не «громадянина», тобто іншоземця, якому також дозволено «вільно» жити та відстоювати свої права на території Росії. На практиці цей поділ розмитий, а сам суб’єкт можна іронічно позначити як «людський громадянин». Суті однаково не міняє.
Насправді, в Росії сталася дивна метаморфоза — Конституція, як Основний закон, є, а прав і свобод нема. Не варто наводити численні факти порушень самих прав і свобод, ситуація пояснюється тим, що давно прописано в російському фольклорі, — «закон, як дишло, куди повернеш, туди і вийшло». Ставлення ж до самих законів, згідно з життєписом царя Івана IV Грозного, відображено у вислові «фільчина грамота». Зазвичай так у Росії ставилися до документів, що не мають юридичної сили. Аналогічне ставлення до законів ми можемо спостерігати нині. Конституція є, про неї інколи згадує Владімір Путін й інші чиновники, але вона наче і не існує — різні «фільки» по-своєму інтерпретують, що можна, а чого не можна робити громадянам.