Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
«БІЛІ КОЛГОТКИ» РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ
Коли на сході України почався збройний конфлікт, я відкрив свої старі публікації про військову пропаганду і приготувався відзначати міфи. Упродовж багатьох років Росія, що постійно воює, використовує давно вигадану міфологію для переконання населення в доцільності участі своєї армії в тій чи іншій війні. З другого боку, населення має остаточно розлютитися на ворога, звинувачуючи його в «нелюдяності». Я не помилився — саме в «нелюдяності», як би не парадоксально звучало поєднання «гуманізм і війна». Особливо в російському викладі.
Цікаво, що використовувана російська військова міфологія в одному конфлікті, багато разів не підтверджена і спростована, з’являється знов і знов. Чи то внаслідок поганої фантазії, чи то пропагандисти впевнені, що одного дня придумана брехня буде так само дієва, як і 10 чи 20 років тому. Міфи можна умовно поділити на дві групи — «невідомі» літаки й інша бронетехніка, що нібито невідомо звідки з’являються, і казкові персонажі, які схожі на реальних людей, але їх ніхто ніколи не бачив.
Казковість військової міфології — особливий дар. Зазвичай джерелами міфів є російські спецсдужби і прес-секретарі військових відомств. Інколи й самі воєначальники. Був такий міністр оборони Російської Федерації Павєл Ґрачов — він дуже полюбляв прибрехати і робив це з великим задоволенням.
У Пархарському районі Таджикистану в середині 1990-х років вирішили серйозно увічнити ім’я генерала Ґрачова, назвавши на його честь свинарський радгосп. Ще за часів його служби на ниві окупації Абхазії Ґрачов любив робити здивовані очі, відповідаючи на запитання про російські літаки. Вони, як НЛО, раптом з’являлися у конфліктних зонах, бомбили і так само зникали. Коли в 2004 році Панкиську ущелину в Грузії знову бомбили «невідомі літаки», з посиланням на російські спецслужби з’явилася «достовірна інформація», що це був перефарбований грузинський літак, яким керував лейтенант грузинських ВПС Ґеорґій Рустелі. У Грузії ця інформація викликала нестямний сміх у населення, оскільки такого грузинського прізвища взагалі не існує.
Справжнім професіоналом у другу чеченську війну був керівник групи зв’язків із громадськістю УФСБ по Ічкерії полковник Ілья Шабалкін. Це була людина з багатою фантазією і неймовірного масштабу неграмотного хамства і неуцтва. Скромний пензенський ФСБшник раптом став відомий на весь світ, оскільки під час другої чеченської війни він був головним офіційним рупором військових. За вишукану брехню отримав звання генерал-майора ФСБ.
Ілья Шабалкін вигадав два фантастичні за своєю безглуздістю міфи, які, на щастя, одразу висміяли журналісти. Після катастрофи з підводного човна «Курск» полковник заявив, що в чеченських горах, у печері, було знайдено креслення атомного підводного човна, що вказує на причетність чеченського підпілля до трагедії. Через рік полковник Шабалкін заявив, що там само у чеченських горах було знайдено креслення «Боїнгів», що, на його думку, вказує на «чеченський слід» у трагедії 11 вересня 2001 року.
Були ще розповіді про підпільні винно-горілчані заводи чеченців, які «випускали отруєну горілку для російських солдатів». Полковникові було невтямки, що він зізнавався в пияцтві серед військовослужбовців, але міфи, як правило, складаються так, що запам’ятовуються тільки ключові слова, в цьому випадку «отруєння», про інше не вистачало бажання замислюватися. Шабалкін інколи забувався, і кожні півроку оголошував про знахідку «архіву Дудаєва» й «архіву Масхадова».
Шабалкін, як і інші його колеги, згадував про «негрів» (слово образливе для афроамериканців, тому надалі позначатиму літерою «н»), які воюють проти російської армії на території Ічкерії, але насправді міф про «чорних» воїнів — улюблений у російських спецслужб. «Н» були скрізь, у всіх конфліктах останні двадцять років.
Уперше цей міф з’явився на початку громадянської війни в Таджикистані у 1992 році. На прес-конференції одного з лідерів проросійського Народного фронту, рецидивіста із 23-річним стажем Санґака Сафарова журналісти запитали: «Чи правда, що там на боці таджицької опозиції воюють негри?» Він відповів: «Так». «А з якої країни?» «Як з якої? З Африки».
Потім «н» з’являлися у всіх війнах. Проте в цьому позначенні немає нічого расистського, багато розповсюджувачів цього міфу хотіли підкреслити «імпортне» походження, як вони говорили, бойовика або терориста. З другого боку, як у випадку зараз в Україні, «н» — це, звичайно ж, американський солдат, найманець, ворог. І знову розповсюджувачам невтямки, що навіть якщо американці і брали участь у якихось конфліктах на пострадянському просторі, то, напевно, послали б солдата із зовнішністю, яка не відрізняється від місцевого населення. Звичайно, були і чужинці, як, наприклад, польовий командир у Ічкерії саудівець Хаттаб (повне ім’я Самер Салех ас-Сувейлем), але він і не ховався й із задоволенням давав журналістам інтерв’ю.