Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Міф про «н» почав поширюватися в Східній Україні практично від самого початку воєнних дій і живе досі. Зазвичай у дезінформаційній діяльності прокремлівських блогерів існує набір міфів і героїв цих міфів. Спочатку діячі ДНР і ЛНР говорили про велику кількість полонених американців, яких, щоправда, ніхто не показав. Як аргументи подавалося зображення американських паспортів, які легко знайти в інтернеті і соціальних мережах. 4 серпня Іґорь Стрєлков (Ґіркін) написав, що в боях між Торезом і Шахтарськом був узятий у полон «н». Любитель яскравих описів, Ґіркін виклав цей епізод так: «І тут перед очима ополченців постала дивна картина: з люка БТРа вигулькнула абсолютно чорна постать і, притискаючись до землі, почала віддалятися дном арика… Ополченці зі свистом і улюлюканням кинулися навздогін. Незабаром чорний силует наздогнали. Ним виявився абсолютно чорний негр із племені… Племені він свого так і не назвав, посилаючись на незнання російської мови… Коли негр спробував заговорити грузинською, всі сумніви розвіялися, виявилося, що він свого часу служив радником в армії Саакашвілі».
Віддамо належне літературним здібностям Ґіркіна, але — чому «чорний негр» ні слова «не говорив російською», а коли «заговорив» грузинською, то Ґіркін його відразу зрозумів і навіть вивідав секретні відомості про те, що той «служив радником в армії Саакашвілі». Доля того «н» невідома, як, утім, і решти. Найімовірніше, Ґіркін, який служив на Кавказі останні кілька років, знав про такий самий міф під час війни у Грузії, в серпні 2008 року, а ще раніше — в Ічкерії. Тоді російська пропаганда теж багато говорила про «чорношкірих американців», які воювали з російською армією. І теж — без свідоцтв і без пред’явлених «н».
«Документи», що їх пред’являють журналістам і телеглядачам, — ще один пропагандистський, давно відомий хід російських спецслужб, які збирають або крадуть ці документи. На початку другої чеченської війни стався казус: російське телебачення на підтвердження слів про те, що в Ічкерії воюють найманці-араби, показало картку з фотографією і написами арабською в’яззю. Господар картки знайшовся відразу — це був літній чеченець, який кілька років тому загубив водійські права, отримані в Афганістані. Він звернувся до правозахисника Сєрґєя Ковальова, щоб спростувати передану телебаченням інформацію, але марно. Було створено ще один міф.
У розпал громадянської війни в Таджикистані серед населення поширювався ще один міф, вельми популярний у всіх війнах. Це — жінки-снайпери, або, як їх ще називали, «білі колготки» чи «білі панчохи». Зазвичай міф обростав різними деталями про білявих бестій і, що найголовніше, — вони були з балтійських країн, литовки, латвійки або естонки. У цьому міфі всі деталі неймовірні. По-перше, чому «білі колготки»? Чи можна уявити собі в них снайперів, у чиї обов’язки входить «невидимість»? Чи можна уявити, що таку людину, озброєну доволі великого розміру снайперською рушницею, яка вичікує по кілька годин у засідці, ніхто не помітить? Як і неможливо уявити собі жінку, яка в одних і тих самих білих колготках, як, утім, і в панчохах кілька днів або тижнів лежить на землі.
Друга деталь має неодмінно насторожувати й підтримувати ненависть — вони ж балтійки, тобто з тих самих країн, у яких люто ненавидять добрих і порядних, миролюбних радянських людей. Міф обростав деталями від війни до війни. В Ічкерії, наприклад, розповідалося, що снайперки ціляться обов’язково між ніг солдата або офіцера. За задумом авторів міфу, ця деталь повинна викликати до снайперок особливу ненависть у радянських людей як чоловічої, так і жіночої статі.
«Білі колготки» з’являлися на війнах у Придністров’ї і Карабаху, в Таджикистані й Ічкерії. Про них яскраво й виразно розповідали високі російські чиновники — Владімір Жіріновскій, Сєрґєй Ястржембскій, депутат Держдуми Сєрґєй Шаврін, генерал Ґєннадій Трошев, головний редактор газети «Завтра» Алєксандр Проханов, віце-спікер Північної Осетії Станіслав Кєсаєв. І, звичайно, численні журналісти-пропагандисти. Не дивуйтеся, «білим колготкам» присвячені фільми, книги і навіть вірші. Але ніхто і ніколи не бачив жодної снайперки з міфу про «білі колготки».