Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Подібне ставлення до прав у кремлівської влади було завжди. Коли читаєш Брєжнєвську Конституцію 1977 року, то якщо не жив у країні під назвою СРСР, то можеш уявити розмах і розквіт демократії. У статті 50 були прописані гарантії свобод — слова, друку, зборів, мітингів, вуличної ходи і демонстрацій. До речі, стаття 57 приписувала державі охороняти ці самі свободи, чого насправді не було. А поняття «свобода слова» гарантувало свободу винятково пропаганді й цензурі. Сталінська Конституція 1936 року була набагато чеснішою — в ній нічого не мовилося про демократію.
Забіжу дещо вперед, щоб процитувати адвоката української льотчиці Надії Савченко — Марка Фейґіна: «У нинішній Росії не залишилося незалежних, непідконтрольних Кремлю правозахисних організацій. Усі — на «путінській грантожерці»». Владімір Путін ще на початку свого входження у Кремль почав тотальний наступ на правозахисників та інші громадські й неурядові організації, побачивши в них головного ворога. Точно так само, як ставляться до неурядових активістів у Туркменистані, Узбекистані чи Білорусі. Схоже на те, що відбувається із правозахисниками на Кубі. Північну Корею і згадувати не варто — там про них взагалі нічого не знають.
Отже, в російській Конституції багато мовиться про роль суспільства, про право захищати свої права, у такий спосіб відокремлюючи радянське минуле від сучасної російської «демократії». За всю історію радянської імперії було кілька спроб показати свою громадянську позицію — сміливці на Красній площі, генерал Петро Григоренко, що захищав права кримських татар, сотні захисників своїх прав і прав радянських людей, кинутих до психіатричних лікарень. Випускали самвидавний журнал «Хроника текущих событий», слухали «ворожі голоси», щоб зрозуміти — хто цікавиться величезним, на одну шосту суші, концтабором.
У радянських правозахисників було чимало проблем — за ними стежили, їх заарештовували, ув’язнювали, відправляли на поселення, кололи психотропними препаратами у психлікарнях. Ті, хто насмілювався виходити на вулицю, вимагали тільки одного — дотримання радянської Конституції. Романтики сподівалися, що після підписання Брєжнєвим у 1975 році Гельсинкської угоди і ухвалення через два роки нової Конституції в СРСР почнуть дотримуватися прав людини.
Так, у Конституції було прописано права на права і свободи, але хіба в Радянському Союзі хоч колись дотримувалися власних законів? Навпаки, активність правозахисників жорстоко придушувалася КДБ, їх затримували і заарештовували, звинувачуючи у кримінальних злочинах. ЦК КПРС і КДБ присікали будь-яку спробу вимог радянських людей бути вільними.
У 1970-х роках радянська влада змінила тактику репресій, і частину заарештованих почали виселяти із країни. Репресії тривали до середини 1980-х років, навіть коли Ґорбачов оголосив політику гласності і перебудови. Валерію Новодворскую судили тричі з 1976 по 1986 роки, потім 17 разів її затримували та заарештовували. Історія правозахисної діяльності в СРСР добре вивчена Людмілою Алєксєєвою, активною учасницею руху з 1960-х років, із так званих шістдесятників. Вісім років тому вона передбачила, що Росія стане «демократичною і правовою державою в 2017 році».
Напевно, Путін про передбачення Алєксєєвої знає, тому наполегливо знищує те, що змогли створити російські правозахисники за дев’ять років правління Єльцина. Після розпаду СРСР була гарна можливість розвитку правозахисного руху і створення громадянського суспільства. Президент Єльцин підтримував свій імідж першого російського демократа, утримуючись від переслідування правозахисників. Він терпів поїздки правозахисників до Ічкерії під час першої війни 1994–1996 років, відмахувався від протестів і заяв, але визнавав, що на Північному Кавказі відбуваються масові порушення прав людини.
Уже тоді, в середині 1990-х років, у Росії почалася кампанія з дискредитації правозахисників, особливо тих, які намагалися захищати мирне населення Ічкерії. У «патріотичній» пресі правозахисників ставили врівень із чеченським ополченням, звинувачуючи в тому, що Сєрґєй Ковальов і Олєґ Орлов «потурають терористам». Особливо «патріоти» активізувалися після підписання в 1996 році Хасав’юртівських угод, що зупинили безглузду війну. По суті, за Єльцина в Росії було подвійне життя: він їздив на Захід, посміхався і говорив про демократію, у самій же Росії спецслужби та військові задумували реванш і пристрасно бажали мати у Кремлі «сильну руку».