Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Суп-набір — це радянська пісня, це слова, що врізалися в пам’ять радянської людини назавжди. Суп-набори заможні люди купували собакам, але більшість мешканців СРСР робили з нього шедеври радянської кухні — відварюючи, виварюючи, додаючи картоплю і капусту, гречку (якщо дістануть) або вермішель (якщо викинуть). Суп-набори також «діставали» — це складний технологічний процес, коли охочий зварити суп із кісток мусить рано-вранці прийти до магазину, побачити натовп таких самих стражденних, написати хімічним олівцем на долоньці номер черги, а виспавшись — прибігти і «дістати». А потім, притиснувши до грудей пакет із рештками скелета великої рогатої худоби, прибігти додому, розганяючи дворових собак, які чомусь також полюбляли суп-набори.
Ви гадаєте, що в СРСР популярним словом було «супутник» чи ЕОМ? Нічого подібного, кожен школяр початкових класів знав слово «дефіцит» ліпше, ніж дорослий працю Лєніна «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі». Слово «дефіцит» було неофіційним, навіть забороненим. Але воно було, як і був сам дефіцит. Дефіцит — це стан радянської людини, коли ти знаєш про те, що на світі є фінський сервелат, але не знаєш, як він виглядає. А якщо знаєш, як виглядає, то не знаєш, де його можна купити.
Дефіцит, як говорив антирадянський гуморист Аркадій Райкін, — двигун прогресу. Не було б дефіциту, не було б сенсу в радянських людей жити на благо світлого майбутнього. Були люди, які спеціально їздили до Москви, щоб подивитися Єлісєєвський магазин, щоб знати, як виглядає дефіцит. І якщо ви гадаєте, що в Москву їздили тільки для того, щоб зайти в мавзолей Лєніна, то глибоко помиляєтеся. Багато людей відвідували Москву, щоб практично переконатися в тому, як Лєнін бачив комунізм на окремо взятій території. Найсвідоміші люди спочатку йшли у мавзолей, а потім у магазини, щоб сільським сусідам розповісти, що таке «світле майбутнє». А може, навіть відрізати шматочок ковбаси.
У СРСР їжі присвячували пісні й оповіді, вірші й романи, фільми і спектаклі. Тобто про неї багато говорили, співали, декламували, але її все одно не вистачало. Тому населення жило мішками: три мішки картоплі на зиму, мішок цукру і крупи — про всяк випадок, мало що у радянських вождів не вийде. І майже в кожній сім’ї на полиці зберігалися яскраво оформлені книжки, наприклад, «Книга про смачну і здорову їжу». Інколи вся сім’я збиралася, щоб погортати і почитати, розглянути фотографії. І мало хто знав, що вся ця їжа була сфотографована у святая святих СРСР — у кремлівському ХозУ, в тому самому місці, де зовсім не знали слова «дефіцит» і знали «де дістати».
Путін і не приховує, що хоче відродити СРСР. Ну, бодай у якомусь вигляді. З територіями у нього не особливо виходить, і тоді він вирішив повернутися до справжнього минулого — дефіциту. І це правильно — сита радянська людина ніколи не думає про плани партії та уряду. Думки про державу з’являються тільки в голодному стані і забутому процесі «діставання». Адже забули ж наші предки про те, як жила Російська імперія у знаменитому 1913 році? Забудуть і сир «рокфор». Тому що так треба! Так сказав Путін.
НЕПОТРІБНА СВОБОДА
Років дев’ять тому я потрапив у жахливу ситуацію: кілька днів не міг пояснити студентам університету Майамі в штаті Огайо, що таке російська свобода слова. Юні американці ніяк не могли зрозуміти, чому в російському Кримінальному кодексі є статті, за якими можна ув’язнити журналістів, і чому, коли в Росії вбивають журналістів, ніхто не виходить на вулиці й не протестує, а також чому журналісти мовчать, коли влада закриває їхні газети, журнали, телеканали або радіостанції. Щоб пояснити стан суспільства, що так байдуже ставиться до свободи, довелося б переказувати історію Росії, принаймні останніх п’яти-шести століть. Вихід знайшовся несподівано: перед черговою лекцією я придумав невеличку казку, з упізнаваними героями і зрозумілим фіналом.
Ось уявіть собі великий зоопарк. Різні тварини представляють звичайні професії. Наприклад, вовки — це журналісти. Перший директор зоопарку був на прізвище Лєнін, другий, звісно, Сталін, потім Хрущов, потім Брєжнєв. Вовки у клітках жили привільно — їх двічі на день годували, за ними прибирали і доглядали. Єдиним обов’язком вовків було — похизуватися перед відвідувачами зоопарку, для перестраху треба було кілька разів рикнути або повити.