Антирадянські історії

Путін вирішив повернути минуле, щоб знову обіцяти світле майбутнє. Поки росіяни стоять на колінах, вони не повинні їсти того, що їдять ті, хто вже стоїть на повний зріст.

Ох, ці ковбасні потяги. Пасажири стискували в руках сіточки з батонами лікарської і краківської, свіжокопченої і кров’яної. Вони поверталися у свої міста, що просмерділи від металургійного диму, щоб доторкнутися зубами до м’якоті столичного делікатесу, забутися в нірвані від пахощів часникової ковбаси, повільно покусувати шматочок твердого сиру, не забувши попередньо затулити віконні штори і зачинити двері на ключ від цікавих сусідів. Щастя радянської людини було наповнене пахощами, шлунок переварював залишки м’ясного поголів’я СРСР, а мозок переставав думати про лєнінізм та ухвали чергового з’їзду КПРС.

Усе це мало колись припинитися. Путін — припинив. Він, вихований на картоплі і брукві, знав, як згубно впливають добрі продукти на свідомість «русского міра», як повільно, але надійно разом із сиром «Valio» у свідомість росіянина, який встає з колін, проникає зараза капіталізму і західного імперіалізму. Один погляд на «Dorblu» позбавляє російського робітника і селянина віри в перемогу «Новоросїї».

Коли залишки російської армії в 1917 році піддалися на чари більшовиків, революційні солдати і матроси оцінили нові можливості й кинулися грабувати магазини і склади, несвідомо розуміючи нерівність між ідеологією марксизму та халявною їжею. Коли їжа закінчилася, з’явилися колгоспи — такі міфічні спільноти зачарованих мрією людей, які зобов’язані були виготовляти продукти, не споживаючи їх. Комісари добивали залишки куркулів, справжніх виробників продуктів, а колгоспники працювали на доброго дядька Сталіна, який обіцяв їх нагодувати, але не скоро, у світлому майбутньому.

Так і жила величезна країна — у мріях, чергах і дефіциті. Керівники створювали собі спецрозподільники, із задоволенням поїдаючи те, що забороняли їсти іншим. Якось я знайшов дивний документ 1930-х років про харчування радянських чиновників. Вони були розподілені на категорії «А» і «Б», з різним асортиментом продуктів і необхідних для життя цигарок, тютюну і спиртних напоїв, що їх видавали за картками. У радянських номенклатурних їдальнях чиновники з різними категоріями і харчувалися окремо — для категорії «А» м’яса було на 20 грамів більше, так само масла, сиру, крупи.

Скільки пам’ятаю радянський час — стільки пам’ятаю і вічну боротьбу за їжу. І, напевно, до кінця життя не забуду радянського лексикону борців за їжу. «Викинули» — це не процес позбавлення від непотрібного, а навпаки — боротьба за необхідне, це означає — щось привезли в магазин. «В одні руки не давати» — не тому, що гаряче або радіоактивне, а тому, що 200 кілограмів сосисок на селище, де п’ять тисяч мешканців, не вистачить. За вичитаний у якійсь книжці рецепт приготування Coq au vin (півня у вині) в черзі за суп-наборами могли побити, а в 1930-х роках і розстріляти як французького шпигуна.