Суспільно-політичні твори

Частина консервативних елементів, яка об’єднувалась біля будучого Гетьмана Павла Скоропадського і яка шукала виходу з руїни України не в поваленні української державності, а в реорганізації її форми в дусі української історичної традиції і в напрямі зміцнення самої Української Держави — знайшла піддержку для своїх планів власне в державницькій і протианархічній акції тих, що здавна національний український рух репрезентували. Більшість імущих і досі правлячих на Україні консервативних класів до всяких українських змагань ставилась вороже, бо вона в цих змаганнях бачила саму тільки анархію і руїну. Тому становище тієї частини цих класів, яка хотіла українські власно-державницькі змагання в їх консервативній формі піддержати, було незвичайно тяжке. Приклад лубенської делегації, складеної з дійсних людей землі — переважно козаків і селян-землевласників, яких не можна було запідозрити в соціальній революційності, але які разом з тим себе гарячими прихильниками української державно-національної ідеї заявляли, — зміцнив становище цієї українсько-державницької частини серед загальної маси місцевих консервативних елементів, збільшив її віру в свої сили і дав їй останній імпульс та рішучість для активної участі в будові Української Держави і для здобуття в ній влади.

В історичних днях київських хліборобських з’їздів, коли відроджена була традиційна Гетьманська Влада, Міхновського в Києві не було. Він саме тоді перебував в ріднім селі на Прилуччині, прикований до ліжка тяжким приступом ревматизму. Але зараз по проголошенні Гетьманства політичні приятелі привезли автомобілем ще хорого Міхновського до Києва. Хлібороби-демо-крати вели переговори з Гетьманом про передачу до рук Міхновського Міністерства внутрішніх справ. Проти кандидатури Міхновського гостро виступили як представники національно-свідомих українських кіл, запевняючи Гетьмана, що при своїй різкій вдачі Міхновський розжене все міністерство, так і представники «Союзу землевласників», які в Міхновськім бачили людину, персонально зв’язану з багатьма діячами українського революційного руху, і тому, на їх думку, невдатну виявити суворості, необхідної, аби покласти кінець розкладовій революційній роботі. При таких з різних боків ідучих протестах Гетьман не зважився віддати до рук Міхновського (якого персонально зовсім до того часу не знав) внутрішньої політики в державі. Натомість Гетьман запропонував Міхновському пост бунчужного товариша, тобто становище свого постійного особистого радника. Довго Гетьман умовляв Міхновського прийняти цю пропозицію. Міхновський вагався і просив дати строку для обдумання. Він радився в цій справі зі мною, і я дав настільки рішучу, наскільки і фатально помилкову пораду: одмовитись. В своє оправдання можу тільки сказати одне: я так дуже любив і цінив Миколу Міхновського, що не міг погодитись з такою пасивно-дорадчою, а не активно-творчою, як я думав, ролею і не міг зважитись наразити його — з одного боку на неминучі конфлікти з міністрами, а з другого — на ще більші конфлікти з т. зв. свідомим українським громадянством, яке за всі помилки міністрів робило б тоді відповідальним Міхновського.