Суспільно-політичні твори

Почалась всесвітня війна. Покликаний до служби Міхновський служить спочатку в північній армії, а напередодні революції дістає, як юрист, призначення до київського Військового суду. Коли вибухла революція, то тут в Києві, з почину Міхновського, зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно-усвідомлю-ючу роботу в армії самотужки, без підготованої здавна організації. Організаційний військовий комітет, далі військовий клуб імені гетьмана Полуботка, врешті організаційна комісія для скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду» — всі ці організації повстали пізніше. Почин приходилось робити самому. І він цей почин робив. Ішов до казарм і там проповідував не бунт, не порушення дисципліни, не самовільство, а потребу творити дисципліновану військову силу, тільки в новій, національній формі. Він кликав служити своїй національній державі, і служити краще, з більшим завзяттям, з більшою відданістю і при більш суворій дисципліні, якій, во ім’я свого національного і державного обов’язку, кожен повинен добровільно себе підпорядкувати. І тепер здається декому, що така пропаганда тоді серед солдатської маси була неможлива, бо все штовхало цю масу до непослуху, до анархії. Одначе Міхновський йшов проти загальної течії і, дивна річ, на початку він перемагав. Українська солдатська маса в перших часах йшла за ним, а не за тими, що нищили авторитет офіцерства, нищили дисципліну, кликали робити все, що кому подобається.

Його тодішня діяльність розпадається на два періоди: перший — це націо-нально-усвідомлююча пропаганда серед військової маси; другий — це спроба з національно вже розагітованої військової маси організувати регулярні військові частини. Вже по кількох тижнях національної пропаганди Міхнов-ський міг сконстатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте, а, з другого боку, показалося, що серед офіцерства місцевого походження український національний рух постільки має успіх, поскільки він виявляє не анархічні, а державнотворчі тенденції. І Міхновський прикладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір’я офіцерства до українського руху для української державності використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для Російської держави і що перед вождями українського народу стають вже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько-революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними державами — ось була програма Міхновського вже в першій добі революції. Для наших недержавників-соціалістів і такої ж недержавницької націоналістичної інтелігенції ця програма здавалась чимсь абсурдним, як абсурдною і досі єсть для них українська державницька ідеологія. В той час як Міхновський з купкою молоденьких прапорщиків веде тисячні товпи українського жовнірства проти «Кіевскаго Совіта Рабочихь и Солдатскихь Депутатові», який тоді репрезентував на Україні державну всеросійську владу, Винниченко організує на Дніпрі прогульки з лідерами всеросійських соціалістичних партій, щоби спільний всеросійський соціалістично-демократичний фронт зміцнити і вірність української демократії цьому всеросійському фронту доказати.