Суспільно-політичні твори
- Автор: Міхновський Микола Іванович
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-966-7173-09-9
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Суспільно-політичні твори». Краткое содержание книги:
Видання буде корисним не тільки професійним історикам та політологам, а й усім тим, хто цікавиться історією та політичною ідеологією України.
Видання здійснено за фінансового сприяння Фундації родини Чопівських (Юрій Чопівський, США)
Тепер повстало питання, де взяти жовнірів для нового полку. Воно розв’ я-зано було так: на київському етапному пункті завжди перебувало по кілька тисяч жовнірів, що з відпусків або з госпіталів після лікування повертались на фронт. Полуботківцям не трудно було підбити частину цих жовнірів, аби вони заявили начальству, що підуть на фронт тільки під тією умовою, коли з них буде зроблено окремий український полк. Так, при більшій чи меншій пасивності з боку військової влади і під шум грізних резолюцій з боку ворожого до української військової акції київського «СовЪт’у», почав Комітет полуботківців організувати в Києві перший український полк.
Те, що робилося в Києві, мало всеукраїнське значення, бо всі погляди звернені були на Київ і всюди, де б не був активний український елемент, він переймав методи акції і тактику з Києва. Таким чином утворилась деяка однорідність українського військового руху і конкретних його форм на всій території України і навіть в Росії, де були розкидані українські мобілізовані вояки. Цей процес розвитку українського руху, як на фронтах, так і в тилах, відбувався по прикладу Києва ще до скликання «Першого Всеукраїнського військового з’їзду». При цьому, як зазначив в своїх спогадах Юрко Тютюнник, люди в провінції страшенно ідеалізували те, що робилось на верхах українського життя, в Києві, придумуючи різні мудрі причини для пояснення того, що здавалося їм там незрозумілим або хибним. Так, на провінцію доходили чутки про дивне поводження лідерів Центральної Ради в справі організації українського війська, — про те, що Центральна Рада виступає проти такої організації — але в серйозність цих виступів і в самоубійчу політику української соціалістичної демократії на провінції не вірили. Давали таке хитре пояснення: Міхновський веде організацію війська на підставі таємної умови з лідерами Центральної Ради, але ці, щоби приспати увагу петербурзького правительства, удають, ніби між ними і Міхновським незгода.
Згідно виробленій тоді революційній практиці, український військовий рух мав виявитись в об’єднуючім цілий цей рух «Всеукраїнськім військовім з’їзді». З’їзд цей мав служити також для поборювання ворожих до української військової акції впливів як київського «СовЪта», так і центрального Тимчасового всеросійського правительства. Міхновський заздалегоди усвідомлював небезпеку такого з’ їзду, що мав відбутись під проводом діячів Центральної Ради. Бо це значило ставити організацію державної української мілітарної сили в залежність від демагогії недержавницьких, керуючих Центральною Радою, елементів. Але іншого виходу не було. Організація українського військового руху — за винятком 1-го Українського корпусу, зорганізованого легально його тодішнім начальником, генералом Павлом Скоропадським, — відбувалась революційним шляхом, тобто шляхом об’єднування збунтованих військових елементів на ґрунті непослуху легальній військовій владі. Організовані при таких умовах українські військові частини не можна було вважати за регулярне дисципліноване військо, і щоб з них таке військо зробити, треба було якнайшвидше витворити авторитетний організаційний центр. Це примусило полуботківців скликати на початок травня «Перший Всеукраїнський військовий з’їзд».
З’їзд цей відбувся дуже імпозантно. Його агітаційне значення для національного українського руху було величезне. Він також підняв в очах всеросійського петербурзького правительства значення і удільну вагу української Центральної Ради. Але сама Центральна Рада цього значення української військової сили не хотіла бачити. Її зусилля і далі були скеровані в напрямі гальмування і розкладання української мілітарної акції. Хоч з’їзд в ряді резолюцій визнав заслуги Міхновського і полуботківців, але, вибираючи новий вищий орган для дальшої організації українського війська, він, під впливом соціалістичних агітаторів з Центральної Ради, покликав в більшості до цього органу власне цих агітаторів з Петлюрою на чолі. І хоч до «Всеукраїнського військового комітету» був вибраний також Міхновський і ще кілька полуботківців, але вони були в меншості і притім в меншості, весь час цькованій і очернюваній більшістю. Ця меншість завзято боронила ідею сильної, дисциплінованої Української Армії, але не могла встояти проти напору демагогічної більшості, яка мала сильну піддержку ще й зовні: в зростаючій анархії, в недержавницькім характері цілого українського руху і в діяльній підтримці проти «українських реакціонерів» з боку московської, польської і жидівської демократії. Два найгарячіші і найбільше важні місяці революційної доби проходять для Міхновського в безплідній боротьбі з соціалістично-демагогічною більшістю Українського військового комітету, з народженою тоді в лоні цього комітету «петлюрівщиною». Міхновський пробує знайти для себе опору в організації «Союзу української державності», але в цій добі розцвіту української демократії така організація поважного впливу мати не могла.