Суспільно-політичні твори

Тим часом українська інтелігенція винародовлювалась. Лівобережна змос-ковлювалась, правобережна полонізувалась, Галичина «рутенізувалась», Буковина німчилась і Закарпаття мадяризувалось. Народ був полишений самотою та уявляв з себе етнографічну масу.

Аж у 1846 році під впливом поезій Тараса Шевченка закладається в Києві українське товариство під назвою «Кирило-методіївське братство», в якому брали участь як основоположники: М. Гулак, М. Костомаров, В. Біло-зерський і сам Тарас Григорович Шевченко. Належав до цього «Братства» і Пантелеймон Куліш та ще декілька молодших членів зі студентства, як-от Андрузький та інші.

Ідеями «Товариства» було створення «Всеслов’янської Федерації» на широких демократичних підставах та проповідувалася мирна пропаганда цих ідей. «Товариство» не розпочало своєї практичної діяльності, бо скоро після надрукування програми в році 1847 було урядом московським ліквідоване і не залишило безпосередніх наслідків у визвольному українському рухові. Всі дальші гуртки різних орієнтацій, що закладалися в Україні українцями по походженні, не носили національного обличчя і розпливалися по загаль-норосійських течіях.

У 1879 році постала російська соціал-демократична партія, яка заклалася під проводом Плеханова та під впливом західноєвропейського «наукового соціалізму» чи марксизму. Ця партія потягла за собою особливо багато нашої української студентської молоді.

Однією з найбільш активних постатей тогочасної доби був Михайло Драгоманов. Він також не поділяв погляду наглої революції та стояв на принципі еволюційного розвитку.

Драгоманов казав, що соціалістичний устрій прийде тоді, коли настануть відповідні глибокі зміни в поглядах цілого суспільства, а що торкається України, то нашою метою мусить бути засада: «поступовою пропагандою та культурною працею зробити український рух політичним, і тоді тільки можна буде говорити про можливість національного визволення» («Чудацькі думки»). Відома програма Драгоманова під назвою «Вільна спілка» на засадах рівноправності та самоуправи громад. Щодо України в цілому, то він обмежувався «автономією України», заявляючи, що «ніякого політичного сепаратизму в російській Україні тепер немає». Драгоманов у своїй політичній пропаганді успіху не мав, бо сидів, як кажуть, «на двох стільцях», а саме: з одного боку, був українцем, а з другого — общеросом. Одні вважали його за революційного діяча в ширшому значенні цього слова, а тогочасні соціалісти бачили в ньому «українофіла», себто реакціонера. З одного боку, він осуджував глибокий занепад української політичної думки серед української молоді, ганьбив участь тієї молоді в загальноросійському політичному русі, критично ставився до безхребетного аполітичного українофільства за його ігноранцію насущних потреб українського народу, а з другого боку пропагував «Вільну спілку» всіх слов’ян, себто разом з москалями і поляками, для боротьби проти існуючого ладу за соціалістичну громаду. Ідею незалежності України він уважав за передчасну, яка не має ще для пропаганди під собою належного ґрунту. Він розійшовся з тогочасним українством, ніхто до його поглядів і праці не прилучився, і таким чином Драгоманов залишився «без нащадків». В кінці XIX століття в Росії панувала «чорна реакція». В Україні національний рух завмирав. В році 1893 жандармерія ліквідувала так звану «Тарасівську громаду», яка була поширенням «Братства тарасівців», що заложено було в 1891 році на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Основоположниками цього «Товариства» були: Микола Байздренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток розповсюдив свою діяльність і на другі університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету.