Українське письменство

На Вкраїні до цього часу стосується байкарська робота Михайла Старицького, що його байки, перекладені з Крилова, першим виданням з’явилися р. 1874-го.

Талановитий лірик, що поширив тематичне коло української поезії 60—70-х рр., Старицький почав перекладати криловські байки, либонь, під впливом ще не остиглого інтересу 60-х рр. до педагогічних проблем і шкільної та популярної літератури. Але чи не більше обходили його і тоді, як можна думати на підставі споминів Олени Пчілки, завдання стилістичні — поширення мальовничих засобів української мови[550]. Принаймні, так розцінював їх сам Старицький, протиставляючи їх, як і «Казки Андерсена», одночасно виданому сербському епосу. Сербським думам та пісням пророкували успіх, як творам, що цілком відповідають ресурсам українського слова, а вони тим часом розходяться мляво. Що ж до творів, які вимагають напруження словесних засобів, кованих виразів, новотворів, то вони зразу ж знаходять собі читача й покупця[551].

Певне пожвавлення байкарської роботи (з орієнтацією жанру на дитяче сприйняття) припадає на кінець 80-х та 90-і роки, на пору «Дзвінка» і почасти «Зорі».

Серед байкарів «Дзвінка», досить повно у нашій хрестоматії репрезентованих, опріч дідуся Кенира, що грає першу скрипку, бачимо і педагогів, що підходять до справи з метою планово поповнити недостатню галузь дитячої лектури, як Грінченко, і людей, що мають нахил до політичної сатири, як залишений у нас нерозшифрованим Василь Ріленко, і невдатних дебютантів, що ладні перебрати всі жанри, всі форми літературні, як Сильвестр Яричевський, і просто провінціальних аматорів, як Я. Жарко. Серед байкарів цієї смуги майже нікого немає, хто б був спеціально до цього жанру обдарований, — байка є немов яке обов’язкове навантаження для співробітників і добрих зичливців журналу. Так, напр., Віра Лебедова, співробітниця «Дзвінка», в останні його роки перекладає байки («Пошесть на звірів» Лафонтена) поряд з казками Пушкіна та баладами Лєрмонтова.