Коротка історія семи вбивств

І він повісив слухавку. Тож технічно я звільнений, чи, в кожному разі, скоро буду. Власні відчуття з цього приводу мені до кінця ще не зрозумілі. Привіз Джаґґер сюди свою дружину чи ні? Чи оту блондинку, що треться біля нього останнім часом? І як це позначиться на його полюванні за чорними поцьками? У цю хвилину я й побачив Марка Ленсінга, що прямував до мене. Вигляд у нього був — один до одного — як у білого чувака з обкладинки розмовника «Як розмовляти по-ямайськи»: оливково-зелені парусинові штани, підкочені до середини литок, чорні кросівки, майка в червоно-зелено-золотисту смужку, яка не доходить до пупа. Ну а із задньої кишені, мабуть, стирчить ще й хустинка. А на голові — Господи прости! — растаманський тем, з-під якого стирчать світлі пасма! Ну чим не неофіт руху «Підари проти Вавилона»?! Хотів би я, щоб це мене турбувало більше, ніж втрата роботи.

— Земля — Апексові Пірсу. Де літаєш?

Якось непомітно для мене він устиг приземлитися на сусідній шезлонг, зняти штани, оголивши під ними пурпурові «бікіні», і замовити собі «Май-тай»[237].

— І ще пачку сигарет, Джимбо. «Мальборо», а не якийсь там сраний «Крейвен Ей».

— Ясна річ, миттю, містере Брандо.

Офіціант почимчикував геть. Я знехотя подумав, що справджується моя підозра: кожна людина на Ямайці посмоктує кінець зі сфери туризму.

— Алексе, мій друзяко.

— Ленсінгу?

— Певно, вчора вночі та лярвочка тебе добряче причарувала, раз ти все ще про неї мрієш. Я ж тебе вже тричі гукав.

— Відволікся.

— Я й бачу.

Повернувся із сигаретами офіціант.

— Гей, Джимбо, я просив «Мальборо». А ти мені приніс лайно — «Бенсон і Геджес»? Я схожий, по-твоєму, на британського підара?

— Аж ніяк, сер, уклінно перепрошую, сер, але «Мальборо» в нас немає.

— Чорт, я за це лайно не платитиму.

— Як скажете, сер... містере Брандо.

— Ось так. І, поки ти тут, — заміни мені це пійло. Смак — як у води, збовтаної з «Май-таєм».

— Миттю. Прошу вибачення, містере Брандо.

Офіціант підхопив коктейль і поспішив до бару. Ленсінг повернувся до мене і виразно усміхнувся: мовляв, «нарешті ми самі».

— Ну, Ленсінгу?

— Для друзів я Марк.

— Марк... А хто цей, у біса, Брандо?

— Хто?

— Брандо. Він же так тебе тричі назвав.

— Я й не помітив.

— Ти не помітив, що чоловік тричі назвав тебе іншим ім’ям?

— Та хто, в сраку, розуміє хоча б половину з того, що вони белькочуть?

— І справді.

Використання фальшивого імені, разом із моїм знанням цього «конспіратора» як такого, мали максимально активувати в мені інстинкт теорії змови. Але ж це — Марк Ленсінг. Про Джеймса Бонда він, мабуть, чує вперше.

— То що там стосовно прес-конференції?

— Це був радше прес-брифінг. Я справді думав, що побачу там тебе.

— Видно, не таке вже я й велике цабе.

— Ти туди потрапиш.

«Пішов ти, пане засранцю в пурпуровому бікіні».

— Що за чувак був там від «Роллінг стоуну»?

— Не ’наю. Але він ставив багацько запитань про банди і всяке таке. Наче всім аж пече почути про це саме від Співака.

— Про банди?!

— Про банди. Про якусь там перестрілку в Кінгстоні й інше лайно. Ні, справді. А потім він спитав, як близько Співак зійшовся з прем’єр-міністром.

— Отакої!

— Угу. А я весь цей час не переставав думати-гадати: а де ж це мій друзяка Алекс?

— Як мило з твого боку.

— Так, я такий. Милий. І можу залучити тебе до роботи. Цей тиждень я був з ним мало не щодня. Я злетів так високо, що навіть повітряний змій може лопнути від заздрості. Отже. Познайомився я зі Співцем місяць тому, коли його менеджер найняв мене зібрати для цього концерту знімальну групу. Я навіть приніс йому пару ковбойських чобіт. Великі, блискучі, цегляно-червоні, від «Фрая»[238]. Ти ж ’наєш, ці Ямайці обожнюють власні ковбойські фільми. Ті довбані чоботи, скажу тобі, тягнуть на цілий статок.

— Ти їх що, купував?

— Та ну, з якого дива?

— А хто ж?

— Так ми ж добилися ексклюзивних прав на знімання концерту.

— Тобто тебе найняли знімати концерт? Я й не знав, що ти кінематографіст.

— Ти про мене багато чого не знаєш.

— Певна річ.

— Хочеш «Май-тай»? Він тут гівняний, зате безплатний.

— Та ні, мені й так добре. То яку ти мені хочеш надати послугу? І що за це хочеш?

— Ти завжди такий нетактовний? Гей, а де мій, на хрін, коктейль?.. Друзяко, я хочу лише допомогти тобі. Ось у чому річ. Ти ж прагнеш підлізти ближче до Співака, так? Опинитися з ним наодинці?

— Ну, так.

— Я можу зробити тебе частиною нашої команди. Ти будеш журналістом чи ще якимсь членом.

— Я й так журналіст.

— Ось бачиш! Отже, чудово впораєшся з роллю. Я, братику, маю до Співака абсолютно необмежений доступ. Ні в кого ніколи такого не було і ні в кого ніколи не буде, ні в якої знімальної групи. Нас найняв сам менеджер лейблу, і наше завдання — знімати все. Навіть, чорт забирай, коли він сидить на унітазі чи трахає лівійську принцесу, яку хоче навчити сексу мандинго[239]. Я відзніму яке-небудь твоє інтерв’ю для фільму, але ти зможеш його використовувати як забажаєш.