Вакансія на вбивцю
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-54-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Вакансія на вбивцю». Краткое содержание книги:
Під час проведення кінофестивалю «Молодість» знаходять задушеною юну симпатичну акторку. Здавалося б, безглузда смерть! Відсутність мотиву робить розкриття вбивства проблематичним, та коли до розслідування долучається відомий журналіст Авенір Дейкало, у зловмисника зникають шанси уникнути викриття. От тільки чи є душогубцем той, на кого так промовисто вказують докази?
Відповідь знайти непросто, бо один кримінал тягне за собою інший — не менш страшний. Розгадати ребус можете спробувати і ви, прочитавши новий роман авторки детективних романів киянки Наталі Паняєвої, а ми гарантуємо карколомну інтригу, динамічний сюжет і вкрай несподівану розв’язку!
— У мене на дванадцяту призначена зустріч, — сказав Віталій і подивився на годинник. До опівночі залишалося п’ять хвилин. — Можна потелефонувати? Мене чекають.
Він витяг мобільник, але міліціонер люб’язно посунув до нього стаціонарний апарат, який стояв на столі.
— Будь ласка! Не витрачайте гроші, — посміхнувся майор.
— Та мені радше треба телефонний довідник, — зізнався Гаранджа.
— Тут є таке, — ще ширше посміхнувся правоохоронець і ляснув об стіл грубезним талмудом «Жовтих сторінок». — Та я вас надовго не затримаю.
Гаранджа взяв довідник, швидко знайшов у ньому номер телефону квіткарні на Контрактовій площі, де працювала Ніна, і поквапливо набрав номер.
При цьому зовсім не зауважив, що Дементій занотував собі назву магазину.
— Покличте, будь ласка, Ніну. Це Віталій, — сказав Гаранджа у трубку. — О, це ти. Ти чергуєш? Готуєшся їхати? Вибач, але я затримуюся. Не зможу бути вчасно…
— Нічого страшного, — перервала його Ніна. — Я отут саме міркую, як з тобою зв’язатися. Ти ж не залишив номер мобільника. Я теж затримуюся.
— Розумію. Тоді давай відкладемо зустріч на годинку, — запропонував Віталій, поглядаючи на Миколу Дементія, котрий за обидві щоки уминав свій бутерброд і вдавав, що не звертає жодної уваги на розмову. — До речі, не їдь, чекай мене біля крамниці, бо розминемося. Гаразд?
— Добре, — з голосу Ніни відчувалося, що вона посміхається.
Гаранджа поклав слухавку.
— Бачу, що зіпсував вам весь вечір, пане Гаранджа, — м’яко мовив Дементій.
— Нічого страшного, — відповів Віталій, не приховуючи роздратування. — Ну? Що у вас?
Дементій саме покінчив з перекусом, знову витяг носовичка й витер пальці.
— Я хочу дещо з’ясувати, пане Гаранджа, з приводу тієї заяви, що ви зробили сьогодні вранці.
Майор дістав списаний аркуш.
— Отже, ви повідомили, що після розмови з пані Задорожною у барі готелю, більше її не бачили. Це було близько п’ятої. Все вірно?
«Ось у чому річ, — подумав Гаранджа. — Це намисто. Так, майор Дементій не дурень. Не проґавив моєї помилки. Але це нічого, поки нема підстав для хвилювання».
— Так, це правда, саме так я і сказав, — він подивився на Дементія крізь темні скельця окулярів.
— Після цього я попросив вас описати намисто, яке було на покійній.
Гаранджа ствердно кивнув головою.
— Так, пам’ятаю, — тихо мовив він і помітив, як у майора брови полізли вгору, немовби той був чимось здивований.
— Ви його досить точно описали, — сказав Микола Дементій. — Але подивіться, будь ласка, ось на цю фотографію.
Він подав Віталію один зі знімків Жанни Задорожної, зроблених у той день. Гаранджа уважно роздивився фото: «Ну, звичайно, на ній нічого немає. Майор все ж таки помітив це». Гаранджа поклав знімок і очікувально подивився на оперативника.
— Ви не побачили нічого дивного на цій фотографії, пане Гаранджа?
— Ні. Здається, звичайний знімок, — сказав Віталій і вдав, що знову уважно вивчає фото. — Що-небудь не так?
— На дівчині немає намиста, — відповів Дементій. Його голос став жорстким.
Гаранджа відкинувся на спинку крісла:
— Оце так дивина! Це ж, даруйте, не білизна. Та й її інколи знімають на прохання фотографа.
Микола Дементій глибоко зітхнув:
— Пане Гаранджа, але ви сказали, що бачили намисто. А ще, що не зустрічали пані Задорожну після бару. Але в такому разі, як ви могли побачити разку, коли її на ній не було?
«Ось вона, небезпека, — подумав Віталій. — Тепер я мушу переконати його у власній правоті або він переконає мене у протилежному».
Кілька секунд Гаранджа дивився на майора, на його обличчі був написаний подив.
— Ви хочете сказати, що через цю дрібницю мені довелося відмовитися від важливої зустрічі? — запитав він. — Я ніколи не казав, що намисто було на Жанні. Я описав його, бо бачив, як воно випало з її сумочки. Дівчина підмальовувала губи у барі, витягала з сумочки то те, то се. От намисто і випало якоїсь миті. Я підняв його і віддав панянці. Пригадую, сказав іще, яке гарне намисто, а вона пояснила, що це індійський сердолік. У вас, крім цього, є до мене питання?
Дементій замислився. Пояснення було вкрай простим і природним, тож він почувався повним ідіотом.
— Дякую, пане Гаранджа. Вибачте, що потурбував вас через дрібниці. Але кожну версію необхідно перевірити, всі варіанти ретельно опрацювати. Я сподіваюся, ви розумієте це і не ображаєтесь.
Віталій намагався нічим зовні не виказати своєї радості, але в глибині душі він святкував перемогу. Він укотре здолав пересічну особистість, зумів обдурити цього мента. Все пройшло так легко… І це знов-таки завдяки його блискучому розуму й міцним нервам. Тепер він знову в безпеці.