Таємниці аристократів. Детективні історії отця Бравна

Отець Бравн сумно подивився на зламану квітку тюльпана.

— Правду кажете, щось я не надто обережний. Таке поливання більше подібне на вбивання квітів, — промовив священик, почухавши потилицю. — Шкода, що не знайшов мотики. Я б вам показав тоді, як умію спушувати ґрунт! До речі, про інструменти. Фламбо, дорогий мій, а ви захопили свій ціпок з вкладною шаблею? Ось і чудово. У такому разі сер Сесіл зможе використати той меч, який адмірал залишив біля огорожі. Як швидко стемніло!

— Над річкою піднімається імла, — повідомив Фламбо, уважно вдивляючись у сутінки.

В цю мить на верхній частині галявинки, котра була зроблена у вигляді тераси, з’явилася постать високого садівника. Він голосно і зі злістю закричав, розмахуючи граблями:

— Покладіть на місце цей шланг і геть звідси!

— Пробачте, я такий незугарний, — почав сором’язливо виправдовуватися отець Бравн. — Знаєте, я навіть вино за столом розлив.

Священик, усе ще тримаючи в руках шланг, з якого під тиском лилася вода, несміливо повернувся до садівника, і струмінь холодної води вдарив того по обличчі. Садівник втратив рівновагу й упав, у повітрі лише мелькнули масивні черевики.

— Який жах! — вигукнув отець Бравн, здивовано озирнувшись. — Я збив з ніг людину!

Він постояв ще хвилинку, ніби вдивляючись або вслухаючись у темноту, а потім попрямував до дерев’яної вежі, тягнучи за собою шланг. Вежа була дуже близько, та її обриси губилися в імлі.

— Щось ця ваша імла, як ви кажете, дивно пахне.

— Ваша правда! Боже праведний, та це ж… — затинаючись вигукнув блідий Феншоу. — Невже це…

— Так, саме так, — кивнув священик. — Гадаю, сьогодні вночі здійсниться один з наукових прогнозів Адмірала, а родинна історія завершиться у димі.

Він ще не встиг договорити, як джентльмени побачили дивовижно червоне полум’я, воно було схоже на гігантську троянду. Появу цієї «квітки» супроводжував несамовитий гуркіт, який можна порівняти хіба що з диявольським реготом.

— Господи! Та що ж це таке? — вигукнув сер Сесіл.

— Знамення вогненної вежі, — спокійно відповів отець Бравн, і націлився шлангом у самісіньке серце вогняної квітки.

— Як добре, що ми не пішли спати! — вигукнув Феншоу. — Сподіваюся, вогонь не перекинеться на будинок.

— Сподіваюся, ви пам’ятаєте, — спокійно промовив священик, що дерев’яну огорожу, по якій вогонь міг би перекинутися на будинок, адмірал сьогодні знищив.

Феншоу розгублено промовив:

— Хоч би цього разу обійшлося без жертв.

— До речі, це доволі своєрідна вежа, — зауважив отець Бравн. — Вона може вбити навіть на віддалі.

В цю ж мить на галявині знову з’явилася масивна постать бородатого садівника. Він ніби когось кликав, та цього разу в його руках були не граблі, а старовинна шабля. За спиною садівника стояли двоє негрів, вони також тримали в руках шаблі з колекції адмірала. Та у криваво-червоних відблисках полум’я вони радше нагадували дияволів, що несуть інструменти для тортур. У темряві почувся гучний голос, хтось давав їм короткі розпорядження. Коли священик почув цей голос, вмить змінився на обличчі.