Dolce Vita, або Кінець гламуру
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-86-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Dolce Vita, або Кінець гламуру». Краткое содержание книги:
Це книга про любов, дуже земну і всепоглинаючу.
Завтра, а сьогодні я візьму себе в руки. Почну розчищати місце у серці, що займав цей непотріб Ігорчик. Так радять книги з психології. А ще у них написано, що той, хто зрадив вашу віру і кохання, — не гідний вас. Авжеж ні! «Я — самая обаятєльная і прівлєкатєльная!» Здається, так радила підвищувати свою самооцінку Сусанна із старого совдепівського фільму. А від себе додам, що я ще й найуважніша і найтурботливіша. Якщо це мені допоможе насправді стати такою.
Замість епілогу
— Панове, просимо пройти на посадку рейсу на Берлін, — лунає зі стелі.
Зі мною тільки мій спортивний наплічник. Вдягла демократичні джинси Манго і таку ж майку. Не хочу виділятися серед європейців. Все, що знадобиться, куплю там. Аліска вже, мабуть, смакує в уяві наші спільні шопінги. Тільки я маю намір просто добре подумати над усім у стриманій Німеччині. Повезло, що віза закінчується аж за два тижні.
Зараз намагаюся відволіктися: читаю Баха. Ричарда. Не Себастьяна! Останній — композитор, вже знаю.
Раптом озивається мій телефон. Я відповідаю, не глянувши, хто там.
— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.
— Ну, говори, — крижаним голосом.
— Я прочитала твою книгу.
— Книгу? — не відразу розумію, про що вона.
— Так, а що ж іще? Це — бомба! Я навіть не думала, що ти записуєш усе, що з нами відбувається.
— Тобі Рокса дала без моєї згоди? — здивовано.
— Я сама у неї в кабінеті на столі знайшла. Ти ж знаєш, що я вмію бачити потрібне.
«І непотрібне теж!» Шкодую, що не відімкнула трубку раніше. Вже пізно.
— Карочє, що тобі треба?!
— Тепер дуже модно бути письменницею. Звичайно, не так, як співати і дригатися під попсу. Але…
— Карочє, Трип’ята?!
— Скажи, а оця героїня Дарина — це я? — збуджено.
— Невже я таке стерво?! — здається, глумливо.
— Це все, що ти хтіла вияснити? — не маю бажання говорити.
Вибачатися за свій вчинок вона не буде. Не в її стилі, бо завжди права! Але й я пробачати не збираюся.
— Ну, ти даєш! — провадить своє звичним тоном. — Добре, хоч імена позмінювала. А може, дати твій рукопис одному знайомому? Він у нашій прес-службі працює. Зробить з твоїх записок справжній роман. Шевченківську премію тобі за це, звичайно, не дадуть — політ не той, а от на бестселер потягне реально.
— Хочеш відкупитися? — глузую. — Так от, мене це не ці-ка-вить! Це буде така сама фальшивка, як і твоя дружба.
Мовчить. Напевно, прикурює.
— У нашому житті, Любо, — видихає, мабуть, таки дим, — все — підробка: розпіарені зірки, розрекламовані шампуні, навіть любов. А ти про дружбу. «C’est la vie…» Подумай, я ж не чоловіка твого звабила. Відчуваєш різницю?
— Добре, хоч це для тебе святе!
— Не в наш час, — ошпарила мене.
— Твоя робота зробила з тебе монстра! — вибухаю. — Не бачу причин продовжувати дебільний діалог.
Витягаю батарею і вкидаю телефон у смітник.
Народ дивиться на мене, як на шизофренічку. Натовп поволі рухається до автобуса, що підвозить під літак.
Раптом я збурюю натовп, повертаючись назад. За своїм телефоном.
— Алло, Петрівно? Накажіть Іваничу, щоб прочистив каналізацію. Сьогодні ж! Мені туди зранку перстень впав. Кажуть, що впало, те пропало. Так от, я хочу його продати, а гроші перевести на рахунок районного дитбудинку. Нехай садівник подивиться.
— Якщо ви, пані Любо, про той набір турбуєтеся… — пауза. — То я його заховала. Не викинула, — відповіла прислуга.
Метка бабка!
— Добре. Дякую, — без емоцій.
Стюардеса налила мені віскі. Але, мабуть, компанія таблетки антидепресанта була поганим товариством для цього ірландського напою. Як наслідок, я майже відразу заснула.
Мені наснився лазуровий океан, у який я стрибнула з високої скелі. І з дивним задоволенням і умиротворенням потопала, споглядаючи, як зникають під товщею води останні промені світла і мого життя… Здавалося, що це тягнулося безкінечно довго, та раптом якась невидима сила підштовхнула мене і випхала на поверхню.
Через три дні прилетів він…
— Панове, просимо пройти на посадку рейсу у Мілан, — лунає зі стелі.
Повезло, що віза закінчується аж за два тижні.
Захопила з собою томик Ніцше «Так говорив Заратустра».
Раптом озивається мій телефон. Я відповідаю, не глянувши, хто там.
— Алло, Любо, ти чуєш? — по-дружньому звертається Трип’ята.
— Привіт, Дарунь!
— Я прочитала твій роман.
— Ну, і як?! — запитую із хвилюванням, адже вона — одна із його героїнь.