Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Ну-у, нарешті, — видихнула я радо. — Рішард, напевно, з розуму зійшов від щастя!

— Він ще не знає. Якраз сьогодні збираюся йому про це сказати.

— Слухай… То це сталося ще до того, як його намагалася обкрутити Каська? — зіставивши останні події, сказала я. — І ти мовчала?!

— Ти не повіриш! Але я навіть не підозрювала. Захопилася цими сукнями. Лише після поїздки в Польщу і пішла до лікаря.

— Вірю. Творча натура! — з розумінням посміхаюся.

Коли нам принесли наше замовлення — каву, мате і кілька шматочків різних тортів, Лянка почала усе це поглинати, як Робін-Бобін з дитячого англійського віршика. Я пила мак’ято і глузувала з неї.

— Пригальмуй, а то звикнеш і будеш потім кулькою катулятися.

— Мені це не загрожує. Я не схильна до повноти. До речі, я прочитала твої записи. І подумала, що в них є якесь раціональне зерно.

— Серйозно? — щиро дивуюся.

— Правда, усе це не зовсім зріле і трохи кострубате. Але ж усі з чогось починають. Я думаю, що якщо ти хочеш продовжувати у цьому напрямі, то варто порадитися з якимось фахівцем. Ти як?

— Ой, зараз я про це взагалі не думаю. Стільки всього накопичилося. Як цунамі, зносить, — поскаржилася. — Не знаю, як правильно поступити.

— Коли приймаєш рішення, треба думати раціонально, — сказала «недолуга у житейських питаннях» Лянка. — Це ж твої слова.

— Я насправді закохалася. А Дарина завжди була дуже практична, — зверхньо.

Вона пропускає повз вуха згадку про Дарку.

— Люб, чи не ти мені казала, що не закохуєшся, бо ніколи не відключаєш мозок?

— А от сталося, — у розпачі вимовила.

— Бджоли у тебе в голові, — раптом вимовила Лянка. — Вибач мені цю прямоту. Але ж хтось повинен тобі це сказати.

— Ти МЕНЕ осуджуєш? — здивовано.

— Я така сама людина, як і ти. Тільки з боку, мабуть, мені трішки видніше. Просто іноді вчинки інших людей і свої власні спонукають до роздумів. А часом просто примушують зупинитися і задуматися. Одне, що я дуже добре зрозуміла, так це те, що не можна увесь час брати-брати, не даючи взамін нічого. Світ створений на балансі. І коли ця рівновага порушується, усе руйнується, як в доміно.

— Ти така ідеальна!

— Я — ідеальна?! — щиро засміялася. — Аякже, тільки німб на поліровку віддала. Ти думаєш, що у мене немає своїх демонів? Найбільший ворог, якого ти зможеш зустріти у своєму житті, — ти сама. Бо доведеться боротися зі своїми внутрішніми бажаннями, самообмежуватися. А чи ти не думала, як мені хотілося б помститися Марчею за усі його витівки?

— І в тебе були такі замисли? — я шокована Лянчиною відвертістю.

— Ще й які! — з притиском вимовила. — Але жодного разу не змогла. Щось стримує. Стоїть якийсь бар’єр.

— Почуттів не було, — просто пояснюю її вчинки.

— Ні, ти помиляєшся. Я знаю, що стримати той перший крок значно легше, ніж усе те, що за ним слідує.

— Ось цим ти і відрізняєшся. Я набагато примітивніша, тому і дозволила собі закохатися.

— Тобі просто захотілося романтики, гострих відчуттів. І ти піддалася. А треба було хоч на мить задуматися, що ти поставила під удар.