Dolce Vita, або Кінець гламуру

Але тут же шкодую: даремно я дозволила собі такий тон. Домогосподарка турбується про усіх нас, наче рідна. Заради тих грошей, що ми їй платимо? Навряд чи. Адже у нинішні скрутні часи Василеві довелося вдвічі зменшити її зарплатню, а Петрівна не пішла від нас. Хоча її і переманювала наша сусідка з «мармурового палацу» навпроти. Падлюка! Хотіла нахабно переманити мою прислугу.

Але та наче зріднилася із нами. Та й ми її любимо. Тому і відмовила вона тій підступній «мармуровій королеві». Василь дізнався про це від нашого садівника. Почав давати більше вихідних домогосподарці. Хотів хоч якось компенсувати недоплати.

Враз у думки ввірвався образ Василя. Надійний, рідний, великодушний і такий близький. Хотілося йому у всьому зізнатися. Хотілося, щоб він зрозумів і пожалів. Пригорнув до себе по-чоловічому і втішив. Але… як він буде почуватися потім, коли ми десь колись ненароком зустрінемося з тим бабієм? Як старий пошарпаний лось із розлогими інтер’єрними принадами на голові? Відчула себе потворою, що зрадила віру свого чоловіка. Зрадницею сімейного тепла і затишку. Хоча… Хоча він теж був винен у моїй слабкодухості: не приділяв достатньо уваги, не цінував моєї вірності сім’ї. А я ще зовсім молода і красива жінка, правди ніде діти. Мені потрібні компліменти, подарунки і щире захоплення! А Василь майже не цікавився, чим я живу. Працював, опікувався позашлюбною донькою. Як виявилося, подарував їй стометрову квартиру в одному з «Євробудівських» будинків на Гіпсовій. Ну, та то таке! Роксолана права — це йому тільки додає позитиву. А я в той час жила мріями. Чекала, що ось-ось трапиться поміж нами щось таке, від чого голова піде обертом, зірки вночі засяють яскравіше. Я марила єдиним і неповторним коханням. Але час минав, і нічого не відбувалося. Навпаки, зацікавлення і симпатія змінювалися розчаруванням і роздратуванням.

І раптом з’явився такий красномовний, улесливо-солодкий Ігор. Не дивно, що я радісно обманулася. Я була переконана у тому, що не усім таланить у житті зустріти справжні почуття. Що не кожна гідна істинної любові. І вже точно жодна не відмовиться від неї, хай і поза сім’єю. Хіба черниці. Бо жіночки не надто привабливі осудливо хитають головами і дивляться скоса на таких, як я — впевнених у собі серцеїдок, з однієї лише бабської заздрості. Таким, як вони, ніхто і ніколи нічого не запропонує. Ніхто не впаде на коліна, цілуючи їх руки. Не засипле оберемками елітних квітів. Не маритиме ночами у передчутті майбутньої зустрічі. Та й чи хтось просто подумає про них?! Як я могла так міркувати? Не знаю.

Однак, хіба ж я не варта високих почуттів і не здатна на них?! Я насправді по-новому відчула своє життя. Вона заграло досі невідомою мені веселковою палітрою. Я нічого не просила у того франта: ні коштовних подарунків, ні подорожей, ні дорогого одягу. У мене самої від усього цього шафи тріщать. Як то кажуть, ніде повісити, але ж і безперечно — нічого одягти. Одвічна жіноча примхливість і нестримне бажання себе прикрашати. Дурепа! Сліпа дурепа. Хотіла обманутися і обманулася. Це була просто пристрасть. Це «шкварчала моя сигаретка», якщо згадати Проню Прокопівну.