Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Не бреши! — спалахую. — Кажи, що знаєш!

— Я не буду нічого говорити, — наче на допиті, відмовляється вона. — Ви — обидві мої подруги. До того ж Дарка — мій бос. Розбирайтеся між собою самі.

«А я, як остання дурепа, мерзла по бібліотеках, читаючи якусь муть! Щоб спілкуватися з ним на рівні, щоб не виглядати, як повний відстій, — рояться думки. — Я закохалася у банального ловеласа?! Яка ідіотка!»

Сигналить Лільчин телефон.

— Так, Дарко. Ні, ми вже виїхали. Зустрітися де?

— Кажи, щоб чекала нас на стоянці, — віддаю команду. — Ми будемо через десять хвилин.

— Через десять? На Стрийській? Це нереально, — зауважує Лілька.

— Подивимося!

Я газую, як Шумахер у Монако, тільки з перешкодами. Машини з зустрічної, куди я час від часу вискакую, обганяючи, перелякано сигналять.

У моїй голові так само вискакують різні спогади. «Так ось чому він нервував при ній. Так ось чому вона так зневажливо… ні, заздрісно сприйняла його подарунок! Смарагди з діамантами — бачити їх більше не хочу!»

І негайно набираю нашу домогосподарку:

— Олено Петрівно! У моїй спальні на нічному столику лежить коробочка, на якій написано Ґрафф. Так, вишнева! — нервово. — Негайно спустіть те, що у ній, в унітаз! Ні, я так хочу! Так треба! Приїду, щоб їх там не було!

Петрівна, збентежена моїм проханням, намагається отримати пояснення. Але моя рішучість їй відома. Вона все зробить. Не хочу навіть згадки мати ніякої.

На місто насувається чорна, як ніч, хмара. Буде злива.

«Як вони могли? Вони — моя найкраща подруга і він. Виявляється, такий же підлий, брудний і примітивний, як усі інші! Падлюки, а не люди! А я, дурепа, поставила на карту усе своє життя: чоловік, машина, дім, фірма! Ідіотка! Закохалася!»

Будівля Податкової, львівський хмарочос по-американськи, погрозливо височить посеред дбайливо доглянутої газонно-паркувальної території. Гальмую біля Пижика Дарини. Стаю впоперек, не паркуючись.

Вона теревенить з кимсь по телефону, ні про що не підозрюючи. Усміхається, побачивши, що я іду до неї.

Я киплю. Мені здається, що із моїх вух виходить пара.

Дарина не зауважує мій поспіх, белькоче далі. Я зриваюся і висмикую з її рук слухавку. Вона здивовано округлює очі, але не обурюється.

— Як ти могла?.. — мені бракує слів.

Трип’ята поправляє зачіску. Відводить погляд убік. Думає про щось і раптом глипає на Лільку, яка так і сидить у моєму авто. Лілька розводить руками. Мовляв, я тут не винна.

Десь поруч загриміло. За мить блиснуло, пронизавши нервовим розрядом моє тіло.

— Давай від’їдемо. Я не хочу, щоб хтось з роботи бачив, — спокійно каже вона.

— Ні, я нікуди не поїду. Говори тут, — роздратовано шиплю.

— Добре, тоді сідай.

— Я слухаю, — бризкаю отрутою.

— Про що ти хочеш поговорити? — вона закурює сигарету.

— Не роби з мене ідіотку! Як ти могла так поступити? Ми ж були справжніми подругами, — мене трусить.