Dolce Vita, або Кінець гламуру

Біля самого авто мене наздоганяє Василь. Видко, спустився ліфтом.

— Любцю, Любцю, стій! Та що з тобою? Чому ти ридаєш? — питає стурбовано.

— Йди геть! Не хочу тебе знати! — відштовхую його з усієї сили. — Краще б я була вдовою!

— Дурненька, ти все не так зрозуміла, — сміється. — Ходімо, я тобі усе поясню.

Замусолена, відома фраза.

— Все брехня! — намагаюся сісти в автомобіль.

— Ти що?! Я тебе у такому стані нікуди не відпущу.

Вириває ключі. Витягає мене. Я пручаюся, ридаю і проклинаю їх усіх. Прибігає охорона…

Моя істерика припинилася після теплої чашки чаю з молоком. Полковник приготував сам.

— Ну, що ти там собі навигадувала?! — заспокоює, присівши навпочіпки поруч.

Я мовчу. Обводжу поглядом більш ніж скромне їдло на столі: недоїдена піца, готові салатики і чай з фруктовими тістечками. Хіба так можна з коханкою? Я ніколи не підозрювала полковника у скупості. «Так їй і треба! Нема чого сімейні гроші розтринькувати».

Оксана сидить з нахабно невинними очима. Щось знайоме зачіпає мене у її погляді.

— Любцю, я усе збирався з тобою поговорити. Тільки не знав, як ти поставишся до цього, — почав нарешті. — Відразу хочу тебе попередити, щоб ти не хвилювалася… Ми вже з Сяньою все обговорили. У нашому з тобою житті це нічого не змінить.

— З ким? З Сяньою? — перекривляю від обурення.

— Ну, Оксана — моя донька, — стиха.

Німа сцена. «На рахунку немає грошей». Радіти чи шаліти? Мій мозок активізується. Бреше? Напевно, ні. За роками усе співпадає. Так, тоді він жив у громадянському шлюбі з тією, як же її…

— А… — озвучуються мої думки.

— Мама вийшла заміж в Італії, — відповідає на німе запитання дівчина. — Я не захотіла туди їхати. Тут навчаюся.

— А ти, значить, до багатенького татуся. Хитромудро, — я ще у шоковому стані: що думаю, те й ляпаю.

— Любо, не треба все зводити до грошей.

Почуваюся на п’ятдесят років старшою. Цілковита руїна. Хочу заснути і прокинутися півроку тому!

— А йдіть ви всі на фіг. І робіть, що хочете! — кидаю їм вже у дверях офісу.

Якраз скінчилася злива.

Остання звістка привела мене до тями. Інцидент з Трип’ятою враз опинився на другому місці. «Нам тепер доведеться усе ділити?!»

Здоровий глузд узяв своє. І я півночі мордувала Василя запитаннями про плани і сподівання його новонародженої двадцятирічної доньки. Жах якийсь! Майже моя ровесниця. Якщо врахувати, що я виглядаю на двадцять п’ять.

Поснули під ранок. Зі снодійним. Злі і стомлені суперечками.

Наступного дня я прокинулася аж в обід. Мучив головний і душевний біль. Виявилося, що я все ж не така куленепробивна, як думала про себе раніше. Мені необхідно було з кимсь поговорити. З тим, хто теж відчував такий же розпач і безпорадність.

Під вечір, коли спала справжня південна спека, я здзвонилася з Роксоланою. Ми домовилися, що я заїду за нею до Даліли на Голоско, де та мала майстерню.