Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Замовите ще щось? — улесливо запитав.

— Ще дві негазованих води, будь ласка, — ввічливо усміхнулася Роксолана. — Любо, ніхто не може спрогнозувати свою реакцію і поведінку в обставинах, у яких ніколи не був.

«А раніше я мала її за освічену дурепу! Воістину, людині властиво помилятися».

— Знаєш, візьми тайм-аут. Подумай над усім. Занадто багато стоїть на кону, — порадила вона. — Твоє сліпе захоплення гламуром і бездумним марнуванням часу зробило свою справу.

— Мабуть, ти права. Хоч це і не легко мені визнавати.

— А ти не одна така, — заспокійливо вимовила Рокса. — Це — глобальна проблема!

— Ти жартуєш? — з недовірою питаю. — Мої стосунки?

— Люди лише зараз починають розуміти, що з ними коїться щось не те. Що із забрудненням природи ми порушили екологію нашого особистого життя. Гонитва за матеріальним вичавила із нас самих нас, замінивши якимись брязкальцями, оргтехнікою, вертушками і так далі.

«Сокирою в чоло! Як вона мене?!» Мені болісно стисло у грудях. Я була шокована її узагальненням. Але ж і у мене були аргументи.

— Лянко, ти не знаєш, що таке скрута. Коли немає ані копійки у кишені, коли ти мерзнеш від недоїдання. Тому і починаєш думати, як вийти з цього стану і більше ніколи до цього не повернутися. Шукаєш найпростіші шляхи до виходу.

Пауза. Вона справді не переживала такого. Студентський гуртожиток для неї існував лише в кіно.

— Знаєш, чому я не захотіла залишитися в Канаді? — несподівано запитала Рокса. — Там, за океаном, я не відчувала своєї душі. Усі розмови навколишніх зводилися до однієї теми: доляр і хто скільки заробляє. Кожного, хто кудись приходить вперше, оцінювали лише за розміром його гаманця. Гидко! Розумієш?

— А хіба у нас інакше? Те ж саме! — безапеляційно.

— Ні! Я так не думаю. Тут шануються сімейні традиції, а не культивується масове збайдужіння до батьків, дітей.

— Це поки що. А з часом…

— Ні, не так! Наша культура має надзвичайно глибоке коріння. І навіть якщо нас зрубати до пенька, ми все одно відродимося, — переконана у своїй правоті, сказала Лянка. — Матерія вторинна. Тому не можна бездумно іти на повідку у своїх емоцій і бажань. Треба прислухатися до свого внутрішнього «я», звернути нарешті увагу на свою духовність, усвідомити відповідальність перед тими, хто поруч, а це несумісне з приземленими, власницькими інстинктами. Найголовніше за сім’ю у житті може бути тільки сім’я! А над нею лише Господь.

— Не знаю, мені здається, що інститут сім’ї уже давно себе вичерпав. Скоро він зникне як анахронізм, — вивергала я ідеї, до яких додумалася в останні безсонні ночі.

— Цікаво. А що ж тоді буде? — запитала зі скепсисом.

— Якісь соціальні установи, де будуть виховувати дітей відповідно до їх здібностей, а не так, як би хотілося їх батькам. А батьки будуть мати можливість займатися кожен собою. Робити щось корисне.

— Хм, — усміхнулася Рокса.