Dolce Vita, або Кінець гламуру

— Як це сталося, коли? — злостиво наполягаю.

— Менше знаєш, краще спиш. Але, щоб тебе так не ковбасило, то це було давно, зовсім випадково, — здається, намагалася мене заспокоїти. — Деталі тобі до дупи. Забудь про все, ніби нічого не сталося. Переступи і живи своїм коханням далі. Я не стою у тебе на шляху, повір.

— Трип’ята, ти чуєш, що ти говориш? — моє серце вискакує із грудей. — Я уявляю вас двох разом… Це — жахливо! Як з цим можна жити далі? Ви потоптали все, у що я вірила!

— Ти ще й ідеалістка! Латентна, значить. Не зауважувала ніколи, — зі сарказмом. — Послухай, кобєль він і є кобєль! Помахай хвостом, і він твій. Будь-який, — прозаїчно додала.

— А ти? Ти не могла махати хвостом перед кимсь іншим?! — кричу.

— Так сталося. Є у ньому якийсь драйв, сама знаєш, — пояснила, прицмокнувши. — А я жінка без обов’язків. Можу собі дозволити. Природа бере своє. Просто підвернувся. Ну, і сталося. Всього лише раз, клянуся тобі.

Я заховала обличчя у руках. Опустила голову.

— У мене теж не все добре, ти знаєш. Але ж я не кидаюсь на першого ліпшого!

— Хіба?! — глумливо. — Не пам’ятаю, щоб за тобою у черзі стояли! Звичайний сексуально активний період у жінок після тридцяти.

По лобовому склу різко і грубо починає барабанити крупний дощ. Великі краплини розбиваються до прозорої поверхні і втомлено стікають долі, змиваючи усю пилюку і бруд, що накопичилися за день на склі.

— Брєд, якийсь брєд! — товчу кулаком по панелі. — Ти цих дурних журналів поначитувалася і несеш бозна-що!

— Я на такі бздури, як глянцеве чтиво, часу не маю. Працюю, як папа Карло. Ти мене дивуєш, Любко. Ніби і не було у тобі тієї юнацької романтики. Звідки взялося? — знизує плечима. — Ти не панікуй. Поїдь додому, випий чаю з медом і заспокойся. З нашою дружбою все о’кей. Хай твоя голова про інше болить.

Я не могла більше бути поруч з нею. Мені хотілося її придушити, як паршивого черв’яка. І розтерти по асфальту залишки кривавого місива.

— Знаєш, не думала, що скажу тобі таке коли-небудь. Але ти — справжнє стерво! Цинічне стерво!

Я гримнула дверима і пішла до свого авто, де й досі, як першокласниця, сиділа Лілька.

— Вилізай! Я їду, — скомандувала, вставивши ключ у запалення.

Почалася гроза. Ллє, ніби крізь друшляк: товстими макаронами.

Кружляла містом кілька годин. Думала. Мене лихоманило, як у гарячці. Могла зрозуміти цього хтивого самця, хоч це мені було дуже боляче. Але чим керувалася моя колишня подруга, я не розуміла. Вона перекреслила понад п’ятнадцять років нашої відданої дружби хвилинним задоволенням.

Моя душа рвалася на частки від глибокої образи і болю. Усе, що сталося, було настільки низьким і брутальним, що хотілося якомога швидше забути цю гидоту і змити з себе той шмір. Додому зараз не можна — я в жахливому стані. А про це домашнім не варто знати. У «Євробуді» є душова. Туди!