Любові полум’я

— Та добре вже, досить. Одягайтеся. За півгодини буду.

Віола, втираючи мокрі очі, поспішила приготувати сніданок. Орисю вирішила будити в останню мить, вже перед самим від’їздом.

Біль втрати збурив у її пам’яті образ бабуні. Була мамі тіткою. Але Віола ніколи не сприймала її як нерідну. Жила з ними від Віолиного народження. Опікувалася і любила її як власну онуку, якої ніколи не мала. Її чоловік загинув у партизанській війні, був бандерівцем, про що бабуня Ганя не любила оповідати. Потому вона більше так і не вийшла заміж, хоча не один парубок її добивався. Була красунею і майонтаркою, як тоді казали. Мала вісім моргів поля і подвійний шмат землі біля нової великої хати, яку звели вдвох з покійним чоловіком. Але взяла до себе малу маму Марію, коли тій виповнилося лише вісім. Її рідні батьки, тобто дідусь і бабуся Віоли, померли від тифу, який тоді викошував цілі села. А Марійка чудом вціліла, вчасно ізольована бабунею Ганею. С тих самих пір мати Віоли вважала її своєю рідною матір’ю, на що та повною мірою заслуговувала…

— Я не зможу там залишитися. Сьогодні ж мушу повернутися, — одразу попередив Андріан, коли приїхав на Паркову.

— Не мусиш, — була коротка відповідь.

Дорогою на село, по Київській трасі, їхали мовчки. Мала спала на задньому сидінні, дбайливо вкрита пледом. Андріан спробував включити радіоприймач, але відгукнувся на прохання про тишу від колишньої дружини. Зосередився на керуванні. Віола задумано дивилася у далечінь безкраїх полів. Дві чужі одна одній самотності.

Ліси уже подалися зеленкуватим подихом весни. Вони стирчали, як скуйовджена після сну зачіска, на тлі чорно-зеленої ріллі. На одному з електричних стовпів лелеки звили нове гніздо на місці старого. Воно виділялося чорними струхнявілими на вигляд і поїденими голубою цвіллю тичками. Земля уже прокинулася і починала набиратися сонячних соків, перетворюючи їх на смарагдову, невинну красу трав і листя.

"Хто народився, той мусить померти", проговорила Віолина свідомість. Серце болісно затужило. Розуміння таких здавалося б відсторонених від буденних турбот слів завжди приходить у часи зіткнення буття з небуттям. Тоді прозріваєш і починаєш розуміти, що немає нічого нового і незбагненного, окрім Всевишньої суті. Окрім одвічної мудрості святих сторінок. А все решта — мишаче шарудіння.

Смерть — це момент істини. Коли привідкривається справжній зміст твого життя, коли нічого вже не змінити, коли вже взагалі нічого… Тоді простір і час, все перетворюється на тут і зараз, втілюючись у нескінченій любові і добрі, у сліпучому, яскраво-жовтому сяйві, де ти ні про що не пам’ятаєш і ні про що не дбаєш. Лише хвилюєшся аби раптом не зникнути звідси з якоїсь незбагненної причини. А їх може бути багато… І кожен знає це, коли робить щось не по совісті, яка захована десь у грудях і щоразу боляче смикає за нервові волокна, коли чиниш зле. Потім глушиш у собі той докір, це сумління чи то роботою, чи то відмолюванням того гріха. А з часом забувається, бо ж треба жити далі. І знову твориш черговий раз на зле, але вже не так страждаєш і мучишся, як попереднього разу, бо ж вже притупив свою совість, замулив чисту душу. А потім вже, як той сніговий ком, лише набираєш обертів, але вже не оглядаєшся на скоєне. Звик, пітьма затягнула і хитро видає себе за напівтемряву. Совість мовчить, а зло торжествує і переконує тебе у твоїй же правоті. Бо ти обираєш сам, завжди обираєш ти! Хоча десь там, углибині нутра знаєш, що доведеться платити за рахунками. Так то ж не зараз, а… Та час вендети прийде тоді, коли не сподіваєшся, тоді коли вже нічого з того і не пам’ятаєш… Пригадається, коли хтось легко підійматиметься вгору, а хтось із незрозумілим тягарем намарно прагне туди ж…