Любові полум’я
- Автор: Нікалео Ніка
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Аверс
- ISBN: 978-966-8386-94-7
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Любові полум’я». Краткое содержание книги:
Цей роман зворушить і розчулить кожного, хто коли-небудь кохав, або ненавидів, або мріяв і наполегливо йшов до своєї мети.
Невеличка чепурна сільська хатина Віолиних батьків була крайньою на селі. Дбайливо побілена перед святами, з пофарбованим на червоно дахом, і з калиною над криницею зі студеною, воістину чистою водою, якою може бути тільки вода з батьківського колодязя. Обабіч хати влітку полум’яніла рута та гладіолуси, а на трав’яному подвір’ї паслися рябі, улюблені мамині курочки. За хатою з городом вилася дорога попри торф’яне озерце до іншого, меншого села Убині.
На подвір’ї метушилися жінки з родини: виносили і заносили якісь речі з хати до літньої кухні, відганяли від сіней курей. Ніхто не виказував смутку, адже на дворі Вознесіння Господнє.
— Віолцю, приїхалась нарешті, — глухо скрикнула здалеку мамина давня подруга і родичка Ярина.
— Христос воскрес, цьоцю, — стиха привіталася, пригнічена горем молода жінка.
— Воістину воскрес! — з усмішкою відповіла Ярина. — Не побивайся так, люба! Гані мала добрий вік. Дай Боже і нам так пожити!
Віола не стрималася і розплакалася на плечі у тітки. На голосіння з будинку вийшла мама. Обійняла доньку, поцілувала у чоло. Обоє були зодягнені у святковий стрій. Густо залиті чорною вишивкою сорочки, аж рябіли в очах, наче коштовне перлинне намисто.
— А Ориню взяли? — стурбовано і тут же заспокійливо, — права Ярка — не треба так побиватися. Ми жили з бабцею дуже добре. Та й душа її буде страждати, як ми її не захочемо відпустити з Богом.
— Але у таке велике свято! — з жалем промовила Віола.
— Кажуть, на великі церковні свята душа померлого обов’язково попадає у рай, — зауважила сусідка Маланка, яка проходила повз. — Так що не жалкуйте, а помоліться. Не мучилася стара. Щасливою була у Бога — просто заснула.
Орисю після щирих обіймів, змішаних з слізьми щастя зустрічі і втрати, відвели до родичів, де були діти такого ж віку. Життя і смерть ходять поруч.
Андріан увійшов у дім, помолився біля покійниці. Ще трохи покрутився на подвір’ї і, скинувши усе на невідкладні справи, повернувся у місто. Батьки Віоли не промовили ані слова.
По обіді прийшов священик. Хата наповнилася людьми. У свято роботи на селі немає, тож і розваги, як це не по-людськи звучить, завжди однакові: хрестини, весілля або похорон.
То люди усе йшли та йшли… Стало важко дихати. І так задушне повітря, насичене запахом свічок, ще більше загусло від аромату ладану. А паства, ніби не зауважуючи це, молилася, співала псалтирі і покірно слухала проповідь.
Віола занурилася у спогади, втупивши погляд на прикрашений рушником старовинний образ Божої матері, під яким на майстраті лежала бабця Ганя. Їй пригадалися бабусині добрі, сповнені любові і уваги очі, її лагідний голос. Пиріжки з вишнями… По неділях ліпили їх удвох після Служби божої. Босоніж літом ходили на поле, коли пасли корову. Зранку бігти босоніж по холодній росі була улюблена Віолина розвага. Їй подобалося, коли її маленькі пальчики мало не крижаніли від пекучої вранішньої вологи, і наче варилися аж до почервоніння потім у торф’яному озерці, такою гарячою видавалася його вода… І тоді вона прислухалася, як поблизу на луках косарі починали свою роботу. "Шух, шух, шух!", — лагідно-різко стинало лезо високі пахучі дикі трави. Міський газон навіть віддалено не нагадує їх аромати змішані з м’ятою, волошками, черевичками, ромашками, маками і безліччю інших польових квітів та чорної ріллі і городини. Немає у світі кращих парфумів, як запах рідної землі. Так бракувало цього Віолі у місті.
Бабуня навчила Віолу доїти Бамбуру. Так називалася корова, що її пам’ятала. Солодкий і тягучий запах молока, пінка на вустах і неодмінна домашня булочка до пари вивільнилися з якихось глибоких сховищ пам’яті. Теплі і шкарубкі бабусині руки вправно і дбайливо замішували тісто на пампухи на Різдво, і опару на Пасху…
А тоді попливли інші спогади, одні за одними, змінюючись, наче у німому кіно. Їй, здавалося, що вона дрімає або марить…