За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Прокопавшись на снігові у лісі кілометрів три, я почав відчувати, як кров і тепло поволі поступає на мій правий бік. Підвечір уже нормально кров циркулювала по всьому тілі. За другу ніч ми добралися до Богуславського району, у село Саварку. Там ми зайшли до однієї хати на хуторі недалеко маленького гаю з метою відпочити. Це було на світанку. Господарка дому вже поралась по хаті, а син ще спав.

— Тьотю, дозвольте нам у вас відпочити, ми з дороги, втомлені, — сказав я.

— Та я, синочки, вам дозволила б, але ж у мене син є, — сказала господарка. І в ту ж мить з постелі почувся голос синка:

— Хто ви такі, звідки? Зараз я встану і розберусь із вами, — погрозливо сказав син.

Я глянув через відкриті двері другої кімнати. Здоровий, відгодований син уже підводився з ліжка. На стільці лежала його військова одежа й пістоль. Ми швидко вийшли з хати і почали поспішати до гаю. Біля хати почулись постріли і крики, але погоні за нами не було.

— Друже Боремський, нащо ми носимо зброю, якщо ми нею ніде не користуємось? — запитав Василь.

— Твоє, Василю, питання резонне, зброю носять для того, щоб нею користуватись. Цього ми легко могли б прострелити і спокійно піти, але, по-перше, ми взяли б на себе гріх на душу, по-друге, ми унещасливили б його добру маму, і, по-третє, ми б тим убивством свого положення не покращили, а навпаки, ще більш ускладнили б і загострили проти себе переслідування і ставлення населення, — відповів я, — а зброю носимо у всякій мірі по привичці і для поваги. У кожні часи озброєних людей поважають, а на беззбройних дивляться, як на менше вартісних.

Цей цілий день ми провели в гаю дуже сумно. Розкладати багаття там було просто неможливо, по-перше, і дров не було там, а по-друге, багаттям у тому гаї ми видали б себе, де ми саме находимось.

Із-під Саварки ми пішли у напрямку Писайківки. Це було якраз під Водохрищі 1945 року. Ще удосвіта ми вийшли з Мисайківського лісу, який тягнувся попід берегом Росі, й пішли на перший найближчий вогонь, який спокійно світився у якійсь невідомій нам хаті. Люди прийняли нас досить гостинно.

— Чи не могла б ваша донечка сходити до Богуслава до моїх знайомих і занести їм листа від мене? — звернувся я до господаря.

— Чому ні, може сходити. А на якій вулиці живуть ваші знайомі? — запитав одночасно господар. Я назвав йому вулицю і номер дому.

— Доню, оце зараз одягайся і сходиш до Богуслава, — розпорядився господар.

Я написав коротенького листа і, вручаючи його дівчині, сказав адресу.

Через півтори години дівчина повернулася з Богуслава з якоюсь незнайомою молодою красивою дівчиною.

Та дівчина сміливо підійшла до мене і привіталася зі мною так, ніби вона вже давно знайома зі мною, і тихо сказала: