За східнім обрієм [Спомини про пережите]

Нарешті приїхав майор Новіков п'яний, п'яний, як дим, і замість привітання сказав: «Чорт вас побери, у вас не було іншого дня ловити шпигунів, лише оце у день Красної Армії?!! Ви ж мене із-за стола зірвали», — напівжартуючи, напівсерйозно сказав майор Новіков.

— Дивіться, гражданін майор, він уже в мене признався, — показуючи Новікову протокол допиту із самовдоволенням сказав орденоносець. Майор пробіг очима цей протокол і тоді, глянувши сердито на орденоносця сказав:

— Хто вам доручав їх тут допитувати? — крикнув майор.

— Але ж гляньте, він у мене до всього признався, — тичучи протокол під ніс майорові, белькотав орденоносець.

— Болван ти, розумієш це чи ні? — сказав майор до орденоносця і розпорядився відвести нас до Богуслава в КПЗ.[32]

Із Розкопанець до Богуслава в міліцію біля п'яти кілометрів. Ми їхали туди саньми. Нас конвоювали три стрибки. Руки нам скрутили назад і туго зв'язали. Мороз був сильний. Руки задубіли відразу. За Розкопанцями старший стрибок, ніби із запитанням, звернувся до свого підручного:

— Ти знаєш, де те провалля, у якому майор велів їх пошльопати?

— Знаю, це он ліворуч до Росі, — кивнувши головою в сторону провалля, сказав стрибок до свого начальника.

Василь раптом зблід і тихо запитав:

— То це нас везуть розстрілювати?

— Їм би самим голови позривали, коли б вони нас постріляли. Ми їм потрібні живі, а не мертві, — вголос відповів я Василеві.

— Ти бачиш, який він пройдоха, все знає, — сказав старший стрибок.

У Василя відразу розпогодилось обличчя і очі заблищали життям.

У КПЗ нас розв'язали і посадили в камеру. Там було всього дві камери. В одній сиділи жінки, а в другій мужчини. В камері було дванадцять чоловік, всі вони спали на нарах. Нам, як новачкам, прийшлося спати на підлозі. Як усі вже добре позасипали, тоді я Василеві сказав:

— Оце, Василю, ти чув, як ті йолопи мене допитували, отож запам'ятай собі добре, що мій псевдонім не Боремський, а Василенко, і я не провідник, а простий стрілець із УПА, якого призначили в охорону Павленка. І що пістолет та планшетка також не мої, а Павленкові, у якого я забрав, як його прострелили під Фастовом. Нас у Києві розлучать і тобі будуть говорити, що я вже признався до того, що я командир групи, але як довго вони будуть тобі говорити про мене як про Василенка, так довго ти повинен знати про те, що я до нічого не признався, бо коли б признався, то тоді вони з тобою говорили б не про Василенка, а про Боремського.

— Добре, друже провідник, я їм не скажу більше ані одного словечка крім того, що ви оце їм говорили у моїй присутності, — відповів Василь.

— Я вірю тобі, Василю, ти мужній і відданий хлопець.

— Дякую, друже провідник, — із сльозами в очах схвильовано відповів Василь.

— Я, Василю, зараз тобі вже не провідник, ми вже рівні.