![За східнім обрієм [Спомини про пережите] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/3/0/5/za-shidnim-obriem-spomini-pro-perezhite-download.jpg)
За східнім обрієм [Спомини про пережите]
- Автор: Шумук Данило
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «За східнім обрієм [Спомини про пережите]». Краткое содержание книги:
— Оце, дівчатка, в оту сторону на Боярку, — показав їм рукою, — пробирайтесь і то зараз же, а звідтам підете до Києва, а з Києва найдете дорогу додому. Вас везли на роботу в Німеччину і ви втекли з вагона і жили в селі на Холмщині. Зрозуміло? — сказав я.
— Зрозуміло, — відповіли дівчатка і з сльозами на очах почали прощатися з нами. І так нас залишилося тільки вісім, ми зачали відходити на захід, але було вже запізно. Чекісти догнали нас підводою з півдня і тиснули в напрямку залізниці Коростень-Київ. А на залізниці були вже виставлені їх застави. Витворилася дуже скрутна ситуація. Нас стиснули з трьох боків прямо на залізницю, шум, крик і стрілянина з автоматів згущувались і швидко наближались до нас. Ми змушені були відступати в напрямку залізниці, і там нас чекали скоростріли, спрямовані проти нас. «І цим разом ми попали у такий ріжок, з якого прорватись не можна», — думав собі я сам про себе. Але на наше велике щастя спокій нас не залишав. Ми спокійно приймали удари нашої долі і завжди були готові на найгірше. Ми міркували підповзти до скоростріла і, розбивши його ґранатою, в ту ж мить кинутись на зрив цієї ж нашої ґранати і таким чином прорватися на ту сторону кільця.
Але, підійшовши до залізниці, прийшлося свій плян змінити. Ліворуч до самої залізниці тягнувся густий і здоровий ліс, а праворуч під саму залізницю заросле торфове болото.
Ми рішили розстрільною піти у те болото і, потихеньку підтягнувшись аж до залізниці, виждати там. Під вечір кільце зімкнулось. Ті, що заганяли нас на залізницю, злучились із тими, що ждали з скорострілами на залізниці. Всі вони були всього-навсього 60–70 метрів від нас. Ми чули всі їх розмови і лайки. Незабаром вони все ж таки надумались щільно простріляти наше болото із усіх кінців. Стріляли дуже низько, так що ми змушені були, затаївши дух, попадати просто в воду. Після цієї стрілянини вони пішли залізницею в напрямку Києва. А ми, почекавши там хвилин з десять, також піднялися і пішли на південний захід. Відійшовши звідтам кілометрів два, ми зайшли до однієї хати перевізників і там посушили свій одяг і повечеряли.
Перейшовши Тетерев, ми швидко пробирались на захід. Малою групкою, виявилось, значно легше пробиратись, ніж великою. А нас залишилося уже тільки вісім чоловік. В районі Ч…[28] в хаті візника я запитав господарки:
— Як же там живуть директор заготскота і бухгалтер заготсіна? — жінка засміялася, а потім сказала:
— Їх посадили.
У одній хорошій шовковій посадці ми примостилися відпочивати. Перед собою поставили свого «Дігтяра»[29] і спрямували його на Захід. Незадовго на квартальну просіку всього біля сто метрів від нас почали виходити солдати у червоних пагонах. Це були чекісти. Їх вийшло тоді з лісу чотирнадцять чоловік і вишикувалися всі в один ряд.
— Дозвольте, друже Боремський, я їх нараз усіх «сипну» — з гумором сказав Одеський, — це ж вони на нас полюють.
— Ні, не треба.
Червонопагонники порозмовляли собі й пішли у протилежну сторону від нас. А ми піднялися й пішли в ту сторону, звідки вийшли вони. То тут, то там нас обстрілювали серіями, але ми на їх стрілянину не звертали уваги. І так ми вернулися на Ровенщину без особливих пригод.
Перейшовши старий польсько-радянський кордон, ми попали в село Дерть. Це село заховалося у ліс, який тягнувся аж у Житомирську область. Життя населення села Дерть нагадувало татарське лихоліття. На краю села день і ніч на високому дубі сидів із далековидом вартовий, а внизу під дубом чергував вершник з конем. І ось як тільки десь на горизонті появилися червоні, то вартовий із дуба сповіщав про те свому вартовому під дубом вершникові. Вершник у ту ж мить сідав на коня і гнав з усіх сил до церкви і дзвонив у всі дзвони на тривогу. На цей, відомий всьому населенню сигнал, всі селяни швидко забирали свої пожитки і забігали до лісу цілими сім'ями у свої курені, вмисне зроблені для тієї мети. Худобу також забирали із собою. У селі Дерть ми прожили два тижні, поки не пов'язалися з Верещакою. За цих два тижні нам дуже частенько приходилося разом із всіма селянами скриватися у лісі від наїздів істребительних батальйонів (стрибків).
— Що ж ті стрибки роблять у селі, як нема людей? — запитав я одну бабуню.
— Стрибки, синочку, обстрибковують усе, що тільки попаде їм під руки: сало, масло, самогонку, одяг, кури, усе, усе — за те ж вони й називаються стрибками, — сказала бабуня.
— А ось два кілометри від вашого села у Житомирській області вони того не роблять.