За східнім обрієм [Спомини про пережите]

— Оце в нас побудете декілька днів, відпочинете, а пізніше я поїду ще до Києва до своєї рідні, може там щось дістану, — стурбовано сказала Зіна.

Через три дні я повернувся до Ісайок і ми пішли знову під Дмитренки до порожньої лісничівки. Їсти в нас було що. Там же пробули ми дві доби, а на третю туди навідалися якісь хлопці-підлітки по років шістнадцять, і ми звідти знову пішли до Ісайок, але тим разом наші хороші знайомі чомусь завагалися відчиняти нам двері. Але після короткої наради, вони таки відчинили.

— Вас уже шукали у нас і цілими ночами караулять нашу хату, — сказала господиня, — якщо вас ніхто не бачив, то йдіть на горище, там також тепло, бо в хаті вже небезпечно.

Ми полізли на горище і ще одну добу перебули там.

На другий день пішли до Розкопанець під самий Богуслав. Це було вже 28 лютого 1945 року. Я залишив Василя в одній хаті в Розкопанцях, а сам знов пішов до Богуслава з приводу документів. І тільки я відчинив двері до кухні, Зінина мама аж руками сплеснула і сказала:

— Втікай, сину, в нас тут їх повно в тій кімнаті, де ви жили, вони зараз запивають.

— А Зіна вдома? — запитав я.

— Ні, вона в Києві, — відповіла мама. Я хутко вийшов і пішов назад до Розкопанець. У господарів ще світилось. Василь сидів і розмовляв з господарем. Я оповів Василеві про ту свою пригоду. Господарка дому постелила нам під грубкою у теплі, а сама пішла десь до сусідів. Ми лягли й міцно заснули. Раптом мене сильно щось штовхнуло в ногу. Я прокинувся. Над нашою постіллю стояло сім людей, один із них, з орденами на грудях, направив свій автомат на нас, а другий стояв із пістолем, скерованим до моєї голови, і скомандував мені не ворушитися. Третій почав шарити під подушкою і витягнув звідти мого пістоля і ґранату. Потім обшукали наш одяг і з великою радістю схопилися за мою планшетку, а вийнявши з неї топографічні карти всяких масштабів і всіх областей України, вони аж руками сплеснули. Цей з орденами сказав:

— О, то ми впіймали крупну рибу!

Списки багатьох груп, які виправлялися на схід, і летючки їх не цікавили, вони із захопленням дивилися тільки на одні карти.

— Тепер, що ж, голубчики, піднімайтеся, — самозахоплено сказав орденоносець.

Звідти нас запровадили в Розкопанецьку сільраду. У сільраді орденоносець сказав до одного із своєї групи:

— Їдь до Богуслава і негайно розшукай майора Новікова і доложи йому про те, що ми впіймали тут крупного шпигуна, а я тим часом займуся ними.

Василя посадили в куток, а мені веліли сісти перед столом. 3 важною міною за стіл сів п'яний орденоносець. Розкривши свою папку, він витяг звідти аркуш паперу, взяв ручку і тоді з поважною міною переможця, постукуючи ручкою об стіл, сказав: