![За східнім обрієм [Спомини про пережите] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/3/0/5/za-shidnim-obriem-spomini-pro-perezhite-download.jpg)
За східнім обрієм [Спомини про пережите]
- Автор: Шумук Данило
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «За східнім обрієм [Спомини про пережите]». Краткое содержание книги:
— А чому мене призначували на цей пост без моєї згоди і присутности?
— Ви ж самі бачите, які у нас тепер умови. Коли б ви були не пішли самовільно на схід, то вони б вас покликали і порозмовляли б з вами, але вас же не було тут, — відповів Верещака.
— Я самовільно не йшов на схід, мене туди призначили ще до переходу фронту, — відповів я.
— На схід вас призначили, але ж вам ніхто не визначав тоді ані терену, ані посади, — відповів Верещака.
На другий день Верещака представив мені Миколу і сказав:
— Оце той друг передасть вам округу і тоді займетеся організаційною діяльністю у тій окрузі. Крайовий провід на вас, друже Боремський, покладає великі надії, — сказав Верещака.
— Це парадокс, я ж фактично не є навіть членом ОУН, я ніколи не приймав присяги і офіційно не вступав у ту організацію, і раптом мене роблять провідником такої великої округи, — відповів я.
— Це не моя справа, — сказав Верещака, — їм видніше що і як робити, та кого, куди і на який пост назначати.
Микола був добре збудований, років тридцяти п'яти чоловік. Досить розумний, зрівноважений і розсудливий. Бувший студент політехніки. У 1941 році був комендантом поліції міста Хоростова. Одружився з медичкою із Маланського району Житомирської области. А яке було його дійсне прізвище, я не знаю і сьогодні.
— А куди це вас, друже Миколо, переводять? — запитав я.
— Я нічого не знаю, друже Боремський. Два тижні тому я тільки що втік з Житомирської тюрми, — відповів Микола, — а моя дружина сидить дальше.
— Вас арештували разом з дружиною? — запитав я.
— Разом, — відповів Микола. Я глянув на Миколу і мені стало страшно за нього і жаль.
— А ви давно вступили в ОУН? — запитав я.
— У 1937 році, — відповів Микола. Я просто дивувався з того Миколи, що він не догадується про те, що з ним задумали зробити. «Справа ясна, що йому ніхто не вірить у те, що він утік із тюрми. Його заставлять признатися до того, що йому організували втечу і дали якесь велике завдання, а дружину, яку він дуже кохає, залишили у тюрмі, як закладницю», — думав я сам собі.
Через декілька днів Далекий прислав мені дві дівчини із східніх областей. Одна працювала учителькою, а друга лікпомом. Але я, маючи вже досвід, що це є жінка в поході, рішив відправити їх додому самих просто із Сторожева. Одного дня рано вранці ті дівчата приготували для нас усіх по десять вареників із сиром. І ми тільки що почали ласувати ними, як раптом на сусідньому хуторі, метрів триста від нас, на квартиру Верещаки напали стрибки. Почалась стрілянина, і нам прийшлося перервати свою рідкісну трапезу, залишити смачні вареники і швидко відступати в напрямку села Д….[30] Тоді був убитий обласний провідник Ворон. Його тіло ми похоронили на цвинтарі у Д… і поставили великий дубовий хрест. Через декілька днів на нас знову напали стрибки. І цим разом вони підсунулись до нас дуже близько і наскочили на сонних. Я тоді залишився у живих тільки тому, що знову був у цивільному, а вони стріляли лише на тих, що були по-військовому одягнені і мали повну зброю. Тоді у нас загинув лише один вартовий. У мене тоді було старої «кадри» всього тільки сім чоловік. Отже Верещака виділив мені ще сім чоловік.
У грудні 1944 року, із села Сторожів Корецького району, я з чотирнадцятьма людьми знову вирушив на схід. На другий день, із-над Случа всі сім верещакових людей повтікали назад у Ровенську область. А я із своєю старою кадрою пішов далі. Тим разом ми вже ніде не реклямувалися націоналістами. Рішили краще проходити дезертирами. І тільки тому чекісти не стали нас переслідувати. Ми пройшли без всяких пригод майже до Фастова. Під Фастовом на хуторі Вечорі ми рішили зайти до однієї хати з метою погрітися і трохи поспати. Комендант моєї охорони, Павленко, постукався у вікно і раптом з вікна послідувало три постріли. Павленка смертельно ранили. Хлопці закричали: «Спалити хату і всіх вбити, до одного!» Я в ту ж мить категорично заборонив це робити. Сучок вийняв ґранату і вже намірився кидати її у вікно. Але я своєчасно схопив його за руку і відняв ґранату. Павленка віднесли у ліс і він там помер. Похоронивши Павленка, я рішив розпустити свою групу по домах. На другий день вранці я виступив перед своїми хлопцями і сказав:
«Дорогі мої і вірні друзі! Дальше наше блукання по цих лісах є зовсім безкорисним, як для нас, так і для тієї справи, для якої ми стали на цей шлях. За вийнятком мене і Василя, ви всі з східніх областей, отож ідіть і влаштовуйте своє життя, хто як зуміє. Але ніколи не забувайте про те, що ви українці. Любіть свій рідний край, любіть свою рідну мову, ця найдорожча скарбниця нашого народу зберігає у собі і славу нашого народу, і ганьби його смути, і добро, і зло. Постарайтесь розібратись у тому всьому. Розкрийте самі причини тих смут. І найдіть, у чому таїлась сила наших предків за Володимира, Ярослава Мудрого і Мономаха. Все шукайте самі і зважте все те своїм власним розумом. Якоюсь особливою пропаґандою у користь націоналізму займатися не треба. Засновувати організації також не треба. Хай краще ваше особисте життя, ваша поведінка між людьми, сама по собі стане пропаґандою у користь сили і слави нашого народу. Не треба нічого навмисне демонструвати, не треба робити із себе показухи. Найбільше ціниться скромність, сміливість і чесність. Отож і будьте ви такими, щоб до вас тягнулися всі хороші люди, оце й буде найкраща організація, яку ніхто ніколи не розкриє і вас за ту організацію ніхто ніколи не засудить. Тільки ніде не проговоріться про свою участь в УПА», — сказав я і побажав їм щасливо добратися до своїх рідних. Хлопці подякували й зі сльозами на очах потиснули мені руку. Я також плакав. І так хлопці розійшлися у всі сторони. Кожний повернувся лицем до своїх рідних земель і мовчки пішов. А ми з Василем повернулися на південь і пішли на південну Київщину.