Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У Берліні Марія насміється над закоханим П. Кулішем, який отримає іронічну відмову[325]. П. Анненков згадує, як вона зневажливо посміялася над амбіціями П. Куліша, який, за її свідченнями, будучи в Шильйоні «над іменем Байрона поставив величезними буквами своє рівносильне ім’я»[326]. Потрапивши у Петербург, вона шукатиме ріднішого батька, ним спочатку стане І. Тургенєв, який і спонукає її поїхати за кордон, щоб «подивитися, як живуть люди, які не знають кріпацького ладу»[327], даватиме їй моральні поради, як поводити себе в Європі («Постарайтесь, у крайньому разі, видобути всеможливу користь із Вашого перебування у Римі: не млійте, сидячи часами пліч-о-пліч з Вашими дуже милими приятелями; дивіться всюди, навчайтеся, ходіть по церквах і галереях. Рим — чудове місто…»[328]), але у Європі Марко Вовчок уже шукатиме собі нову національність «батька». Тургенєву доведеться визнати те, що вона вступила (непомітно не лише для себе, як він напише, але і для нього) у нову епоху свого розвитку. На цій її стадії «розвитку» О. Маркович остаточно переконається, що у серці високої блондинки з сірими красивими очима, спокійними, плавними й акторськими манерами місця для нього не залишилося.

«Яка ви росіянка — боже мій — росіянка до самого нутра! — вигукує захоплений К. Кавелін. — Тут в Парижі це відчувається іще сильніше; російський тип вирізнюється на іноземному фоні страшно різко і яскраво. Скільки в цьому типі дурного і скільки хорошого!»[329]. Своєю «донею» тут Марка Вовчка назве французький письменник і видавець П.-Ж. Етцель. Вона отримає виключне право на переклад Жюля Верна в Росії. Яскравою подією у французькій літературі стала її повість «Маруся», адаптована Етцелем до місцевого читача. За декілька років ця повість була перевидана у Франції понад 20 разів. Листи Етцеля містять романтичний і реалістичний аналіз образу талановитої росіянки.

Відчутно, що Марія Вілінська роздвоює його психіку. Етцель пише про своє бажання «відокремитися від неї морально»[330]. Він охарактеризує цю жінку як невизначену у своїй сутності іноземку: «У Ваших листах, любий друже, завжди є щось від сфінкса…»[331]. Або: «Завжди є щось туманне, недоговорене у Ваших словах, коли йдеться про факти, про реальні речі. У Вашій голові чітко окреслюється лише уявний світ…»[332]. Водночас Етцель завдячує Марії Маркович своїми великими успіхами у видавничій справі, вважаючи її справжнім комерсантом. «Я хочу запропонувати своїм колегам викарбувати медаль на Вашу честь»[333], — зізнається він у пориві вдячності.

Етцель правомірно підозрює, що в той час, як він думає про неї, Марія думає про нього «не більше, ніж про місяць чи про торішній сніг»[334]. Саме французький «батько» виявить в її еросі незвичайний для європейця перверсивний садомазохізм. В одному з листів він прагне розрізнити своє і її бажання: йому хочеться «щоб вона була вільна навіть у коханні», нічим йому не жертвувала, «а вона мріяла бути рабинею»[335].

Останній шлюб Марії Вілінської засвідчує другу фазу її чуттєвості. Її ерогенна психологія, вступивши у зрілу фазу життя, тобто задовольнивши свою «мазохістську інфантильність», що так спокушала старших чоловіків, потребує психологічного обертання. В цей час навколо неї — юні чоловіки, «студентська «колонія», друзі-однолітки її сина, які один за одним закохуються у неї[336]. Обрала 38-річна Марко Вовчок 22-річного Михайла Лобача-Жученка. Вона навіть розіграє материнство, видаючи позашлюбну дитину її сина Богдана за свого сина в її шлюбі з Лобачем-Жученком[337]. Ця дитина стане своєрідним несвідомим маневром досвідченої жінки для зміцнення нової сім’ї з юним чоловіком. Однак саме у цьому шлюбі Марія Лобач-Жученко перестане бути письменницею.