Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Російські чоловіки не менш зачаровані акторським українським маневром Марка Вовчка, оскільки його вони сприймають як свою нову перевагу над пробудженим українським маргіналом. Тому Марія Вілінська — для чоловічих російсько-імперських амбіцій — не менша спокуса, ніж для чоловічих українсько-антиколоніальних амбіцій.

У ранніх літературних захопленнях Марії Вілінської, крім боготворіння Пушкіна, характерне захоплення «романами жахів» англійської романістки Анни Радкліф, проза якої творилася в кінці XVIII ст. й була особливо популярна своїми «складними інтригами, таємничими зустрічами»[345]. З цього приводу неможливо погодитися з думкою, що ніякого англійського впливу «роману жахів» не було[346], оскільки такі захоплення цілком відповідають психологіці творчості Марка Вовчка.

Садомазохістські сюжети «Народних оповідань» (1858) Марка Вовчка є самоочевидними, адже за проекцією цієї ерогенності змодельоване і російське кріпосництво. У центрі оповідань Марка Вовчка сублімована чуттєва жіноча потреба несвідомо проявляється через ситуацію «жінку б’ють» («Сестра», «Козачка», «Одарка» та ін.). В оповіданні «Одарка» чоловіча-жіноча модель постає через образ схильного до розпусти, одержимого хіттю пана і молодесенької дівчини, якій ця хіть несе смерть. У «Горпині» пан губить молоду кріпачку непрямо, прирікаючи на смерть її дитину, а саму матір — на божевілля. «Садомазохістський» антагонізм, проекцією якого є антагонізм між жорстокими панами і їх жертвами-кріпачками, досягає апогею в повісті «Інститутка», в якій справжнім деспотом, відкритим садистом постає красуня-поміщиця. Ця повість є візиткою Марка Вовчка, недаремно вона присвятила її Т. Шевченку. В центрі її — два відмінні психотипи: панночка-інститутка і наймичка Устина. Перший репрезентує яскраво виражений садомазохістський імперський характер і в основних рисах нагадує Марка Вовчка. Особливо, що стосується її любовної поведінки, тобто стосунків із закоханими в неї чоловіками. «Обійшла либонь вона їх усіх, — розповідає про люб’язність панночки Устина, — кого словами, а кого бровами: одного за здоров’я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось їй смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого посім’янина. Бідахи розкохались, аж зовсім подуріли, з лиця спали, сохнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим оком накриваючи. Чи так вона всім до душі прийшла, чи не було їм тоді чого іншого розважитись, тільки так комахою і налазять і налазять»[347].