Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
У трубці було чути шурхіт ручки по паперу.
— Ще що?..
— Та, мабуть, досить і цього.
Чоловік перечитав записане у трубку. Запис був бездоганний.
— Все правильно?
— Просто чудово!
— Ну, то бувай! — сказав чоловік і поклав телефонну трубку.
За вікном зовсім стемніло. Я порозпихав по кишенях джинсів дрібняки, сигарети і запальничку, взув тенісні кеди і вийшов надвір. Зайшов у знайому закусочну по сусідству і замовив курячу котлету з булочкою. Поки її готували, я сидів і під музику з нової платівки братів Джонсон потягував пиво. Братів Джонсон замінив Біл Візерз, і під його мелодію я з’їв курячу котлету. Потім під «Зоряні війни» Мейнарда Ферґюсона випив каву. А проте відчуття, що я наївся, не з’явилося.
Коли зі столу прибрали чашку з-під кави, я опустив у щілину рожевого телефонного апарата три десятиієнові монети і набрав домашній номер мого компаньйона. Трубку взяв його старший син, учень початкової школи.
— Добрий день! — сказав я.
— Добрий вечір! — поправив він. Я глянув на годинник — хлопець був правий.
Незабаром підійшов сам компаньйон.
— Ну, то як усе обійшлося?
— Зараз можна розповідати? Часом не відриваю тебе від вечері?
— Відриваєш, але це не має значення. Вечеря — так собі, а твоя розповідь, напевне, буде цікавіша.
Я розповів йому в загальних рисах про зустріч з чоловіком у чорному костюмі. Про велетенський автомобіль, простору садибу і старого Шефа на порозі смерті. Про вівцю не згадував. Бо не думав, що він мені повірить, та й розмова могла затягтися. Тож, природно, моя розповідь здалася йому нісенітницею.
— Повна нісенітниця! — сказав компаньйон.
— Розумієш, так вийшло, що про дещо я мушу мовчати. Бо як усе розповім — неприємностей не обберешся. А в тебе ж родина… — при цих словах я згадав його чотирикімнатну квартиру з непогашеним кредитом, дружину, хвору на гіпотонію, двох його не за віком розвинутих синів. — Такі от, друже, справи.
— Зрозуміло.
— Так чи інакше, а завтра мені доведеться вирушати в дорогу. Гадаю, надовго. Місяць, два, три — точно не знаю. А, може, взагалі не повернуся до Токіо.
— Гм-м-м…
— Тому я хочу, щоб усі справи фірми ти перебрав на себе. А я виходжу з гри. Не вистачало, щоб через мене ти мав якісь клопоти. Свою роботу я закінчив, а що стосується так званого спільного керівництва, то його віжки були у твоїх руках, я ж часто байдики бив…
— Але ж без тебе я не дам собі ради з виробничими дрібницями…
— Скорочуй лінію фронту. Інакше кажучи, вертайся до того, що ми робили раніше. Відмовся від усіх замовлень на рекламу і редагування, а зосередься на перекладах. Роби так, як сам недавно казав. Залиш одну секретарку, інших тимчасових працівників звільни. Вони тобі не потрібні. Виплати їм подвійну зарплатню — і ніхто не поскаржиться. Переберись у меншу контору. Доходи, напевне, знизяться, але ж і витрат поменшає. Крім того, моя частка перейде до тебе, а тому твоє становище практично не зміниться. Буде набагато менше клопоту з податками і, як ти колись казав, з експлуатацією. Чого тобі ще треба?
Мій компаньйон замовк і на хвилину задумався.
— Ні, дарма, — заперечив він. — Нічого в мене не вийде…
Я вставив у рот сигарету і заходився шукати по кишенях запальничку. Поки шукав, офіціантка піднесла мені запалений сірник.
— Не журися — все в тебе вийде! Я пропрацював у спілці з тобою не один рік і добре знаю, на що ти здатний.
— Ми працювали в парі, а тому дещо й виходило, — сказав він. — Досі не було в моєму житті такого випадку, щоб мені самому щось вдалося зробити.
— Послухай. Хіба я тобі кажу розширювати виробництво? Ні! Кажу його скоротити. Вернутися до перекладу — ручної роботи, яку ми виконували колись, ще перед промисловою революцією. Для цього буде досить тебе самого із секретаркою, п’ятьох-шістьох перекладачів середньої руки і двох — високої кваліфікації.
— Ти мене не розумієш…
Телефонний апарат дзенькнув, проковтнувши десять ієн. Я запхав у щілину ще три монети.
— Я не такий, як ти, — сказав він. — Ти сам собі даєш раду. А от я не можу. Як не побідкаюся перед кимсь, не дістану поради — кроку вперед не ступлю.
Я прикрив долонею трубку і зітхнув. Знову за рибу гроші! Як про двох козликів: «Чорний білого штурхнув, білий чорного штовхнув»…
— Алло! — звертався компаньйон.
— Я слухаю, — відповів я.