Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
У трубці було чути, як на тому кінці телефонної лінії сварилися його діти з приводу того, який телевізійний канал вибрати.
— Про дітей подумай! — сказав я. Спосіб нападу був недозволений, але в мене не лишилося іншого виходу. — І перестань скиглити! Бо як розпустиш нюні — тоді, вважай, все пропало. Якщо скаржишся на життя, то навіщо було дітей заводити? А як обзавівся, то перестань у пляшку заглядати і працюй як слід!
Компаньйон довго мовчав. Офіціантка принесла попільничку. Я жестом замовив пиво.
— Ти все-таки правий, — промовив він. — Спробую… Хоча не певен, що з цього щось вийде…
— Обов’язково вийде! Шість років тому не було ні грошей, ні зв’язків, а стільки зроблено! — сказав я, ковтнувши пива.
— Ти навіть не уявляєш собі, як мені було спокійно разом з тобою, — сказав компаньйон.
— Я ще дам про себе знати.
— Ага…
— Спасибі тобі за всі ці роки. Було так чудово, — сказав я.
— Як справу закінчиш і повернешся до Токіо, то, може, знову спільно попрацюємо?
— Авжеж…
І я поклав трубку.
Однак ми обидва добре знали, що на цю роботу я вдруге не повернуся. Після шести років спільної праці такі речі стають самозрозумілі.
З пляшкою та склянкою в руках я повернувся до стола й далі пив пиво.
Втративши роботу, я відчув на душі полегшення. Життя ставало щораз простішим. Я втратив рідне місто, втратив юність, втратив дружину, а через три місяці втрачу чисельник «двадцять» у власному віці. Я спробував уявити собі, що зі мною станеться в шістдесят. Та марно — не зумів. Адже навіть невідомо, що станеться через місяць…
Я повернувся додому, почистив зуби, переодягнувся у піжаму і, залізши в ліжко, почав читати далі «Пригоди Шерлока Холмса». Об одинадцятій погасив світло і заснув так міцно, що до ранку не прокидався ні разу.
8. Народження Оселедця
О десятій ранку цей чудернацький автомобіль, схожий на підводний човен, зупинився біля мого під’їзду. Щоправда, з вікна на третьому поверсі він уже не здавався підводним човном, а скоріше металевим печивом. Таким велетенським, що юрба з трьохсот дітей могла б з ним упоратися не раніше, ніж за два тижні. Ми з подружкою сиділи на підвіконні і якийсь час дивилися вниз на нього.
Небо було надзвичайно чистим — настільки чистим, що аж ставало неприємно. Воно викликало в пам’яті сцени з експресіоністських фільмів довоєнного кінематографа. Далеко-далеко в цьому небі мерехтів дивовижно крихітний вертоліт. Без жодної хмаринки, небо здавалося велетенським оком з одрізаними повіками.
Я зачинив вікно, вимкнув холодильник і перевірив газовий кран. Усю білизну до прання зібрано, ліжко застелено, попільницю вимито, численні баночки з ліками у ванній кімнаті поставлено рядами. За квартиру сплачено за два місяці вперед, передплату на газети скасовано. Уже стоячи у дверях, я кинув погляд на квартиру, безлюдну й огорнуту неприродною тишею. Дивився і думав про проведені в ній чотири роки сімейного життя з дружиною, про дітей, які могли у нас народитися. Відчинилася кабіна ліфта — і подружка мене покликала. Я зачинив залізні двері.
Очікуючи нас, водій самовіддано витирав сухою ганчіркою вітрове скло автомобіля. Як і раніше, на його корпусі не було жодної плямочки, а відбите від нього сонячне проміння сліпило очі своїм незвично яскравим блиском. Здавалося, торкнись його рукою — і від шкіри на ній нічого не залишиться.
— Доброго ранку! — привітався водій. Той самий водій-християнин, що і позавчора.
— Доброго ранку! — сказав я.
— Доброго ранку! — сказала моя подружка.
Вона тримала кота, а я — пакети з консервами та піском.
— Чудова погода, правда? — вимовив водій, поглядаючи вгору. — Небо зовсім прозоре.
Я кивнув головою.
— За такої гарної погоди Божі послання, мабуть, легше доходять, чи не так? — запитав я.
— Помиляєтесь! — усміхаючись, заперечив водій. — Божі послання вже є у всьому на світі. У квітах, у камінні, у хмарах…
— А в автомобілях? — спитала моя подружка.
— І в автомобілях.
— Але ж автомобілі виробляють на заводах! — втрутився я.
— В усьому, що роблять люди, присутня Божа воля.
— Як короста у вусі? — запитала подружка.
— Як повітря, — поправив водій.
— Виходить, що в автомобілях, вироблених у Саудівській Аравії, сидить Аллах?
— У Саудівській Аравії автомобілів не виробляють.
— Що, справді? — запитав я.
— Справді.
— Цікаво, який Бог ховається в автомобілях американського виробництва, експортованих до Саудівської Аравії? — запитала подружка.