Двоє під однією парасолькою

— Може, тобі варення дати? — Вадим зовсім розтав, пильність втратив. І розумів, що робить дурницю, а нічого з собою вдіяти не міг: подобався йому Костянтин, і край.

Почувши знайоме слово “варення”, Костянтин пожвавішав, часто-часто закліпав очима, ще голосніше зацмокав і досить осмислено кивнув: дати, мовляв.

— Ну, ходімо.

Вадим вів його витоптаною у траві доріжкою, зігнувшись навпіл: інакше не діставав до задертої долоньки малюка. Він обережно, не в приклад сестриці, обминав коріння. Костянтин довірливо шльопав босими ступнями, стараючись якраз потрапити на коріння. Зінаїда не з’являлася. Чи лазила у кропиві в пошуках літального апарата, чи чинила диверсію. Вадимові в даний момент на все було, як кажуть, начхати, він горів батьківським бажанням, що раптово прокинулося, нагодувати дитину зацукрованим полуничним варенням.

— Сідай, — сказав він Костянтинові, коли привів його на терасу. Стілець підсунув. Костянтин довірливо і ясно дивився на нього, з місця не рухаючись.

— Отож! — зметикував Вадим. — Ти ж у нас гном. — Підхопив його під пахви, посадив.

Наголо стрижена Костянтинова голова ледь виднілася над столом. Рот був саме на рівні блюдця з варенням. Цікаво, подумав Вадим, вийме він палець із рота чи ні?

Костянтин вийняв. Обома руками взявся за блюдце, присунув до себе і, не звертаючи уваги на ложку, устромив мармизку у варення.

— Ти що?! — кинувся до нього Вадим, всерйоз наляканий дивним способом вживання їжі, але тут з’явилася Зінаїда з іграшковим вертольотом.

Вертоліт виявився малесеньким, пластмасовим, трав’янисто-зеленим, і важко було зрозуміти, як вона зуміла відшукати його у незайманих лопушано-кропиво-реп’яшаних нетрях. Мабуть, не в нетрях вік лежав — знову майнула підозра — заховали його у відомому місці, а вона…

Додумати не встиг. Зінаїда сказала:

— Він завжди так їсть. Ні ложок, ні виделок не визнає. Прямо пес дикий! Добре — варення густе, а якщо борщ?

— А що борщ? — не зрозумів Вадим.

— Так у нього тільки обличчя у варенні, а коли борщ — усе тіло в капусті. А взагалі ви даремно. Не можна йому варення.

— Чому?

— Діатез. В усіх від варення діатез. Коли переїдять.

— У мене ні, — машинально сказав Вадим.

— Ви ж дорослий. — У голосі Зінаїди звучало легке презирство: простих речей людина не розуміє.

— Я хотів як краще.

— Хто ж вас звинувачує? — Зінаїда сплеснула руками: жест у матері підглянула чи в когось із жінок. — Я сама, дурепа, винна: скільки часу на пусту іграшку витратила. І вас зайняла даремно. — І до брата: — Вставай, Костянтине. Подякуй дяді і ходімо. Час уже.

Костянтин слухняно відірвався од блюдця. Обличчя у дитини видно не було, тільки крізь густу бордову маску поблискували очі. Під носом замість сопляка приклеїлася полуничка.