Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Незважаючи на відсутність офіційних директив з боку польського емігрантського уряду щодо переговорів з українцями, у складі підпільної організації СЗБ у Львові був створений спеціальний український відділ, який вивчав українські справи і намагався такі переговори започаткувати. Результати цих починань обговорювалися у травні — червні 1940 р. на конференції в Бєлграді за участю представників польського уряду, комендантів будапештської і бухарестської баз зв’язку з окупованою Польщею, а також членів СЗБ з Варшави і Львова[238].

Представник штабу Головнокомандувача Польських збройних сил на Заході полковник Франчишек Демель («Хечка») на конференції заявив, що всі авторитетні українські політики, які б могли мати повноваження для переговорів з польською стороною і з якими уряд міг би вести офіційні розмови щодо майбутнього статусу Східної Малопольщі, знаходяться у німців. Дії уряду, спрямовані на порозуміння з українською стороною, підсумував на конференції його уповноважений полковник Тадеуш Василевський («Джевіца»): «Польський уряд в українському питанні визначитися не може. Усі спроби порозумітися виявляються марними, оскільки українці, що знаходяться за кордоном, походять винятково зі Східної Малопольщі і вороже ставляться до поляків»[239].

В останніх словах міститься відповідь на поставлене вище питання, чи могла бути позитивною відповідь на пропозиції ОУН польських емігрантських властей та керівників польського визвольного руху, які прагнули хоча б якоюсь мірою порозумітися з українцями та залучити їх до «проальянтського антибільшовицького союзу». Про відсутність реальних можливостей такого порозуміння на той час свідчила під час допитів у НКВС у грудні 1940 р. керівник політвідділу, член і секретар Національної ради при командуванні організації СЗБ-2 заарештована Владислава Пеховська. У протоколі її допиту від 17 грудня 1940 р. зазначено, зокрема, таке: «Я розмовляла з Шептицьким про те, що якщо вибухне повстання (антирадянське. — І. І.), то нам необхідно заздалегідь узгодити, що належатиме полякам, а що українцям. Проте ці бесіди з Шептицьким я вела з власної ініціативи і жодних розмов щодо контакту між українськими націоналістами і СЗБ у нас не було»[240].