Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)
- Автор: Ільюшин Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська Академія
- Жанр: История
Электронная книга - «Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)». Краткое содержание книги:
Незважаючи на відсутність офіційних директив з боку польського емігрантського уряду щодо переговорів з українцями, у складі підпільної організації СЗБ у Львові був створений спеціальний український відділ, який вивчав українські справи і намагався такі переговори започаткувати. Результати цих починань обговорювалися у травні — червні 1940 р. на конференції в Бєлграді за участю представників польського уряду, комендантів будапештської і бухарестської баз зв’язку з окупованою Польщею, а також членів СЗБ з Варшави і Львова[238].
Представник штабу Головнокомандувача Польських збройних сил на Заході полковник Франчишек Демель («Хечка») на конференції заявив, що всі авторитетні українські політики, які б могли мати повноваження для переговорів з польською стороною і з якими уряд міг би вести офіційні розмови щодо майбутнього статусу Східної Малопольщі, знаходяться у німців. Дії уряду, спрямовані на порозуміння з українською стороною, підсумував на конференції його уповноважений полковник Тадеуш Василевський («Джевіца»): «Польський уряд в українському питанні визначитися не може. Усі спроби порозумітися виявляються марними, оскільки українці, що знаходяться за кордоном, походять винятково зі Східної Малопольщі і вороже ставляться до поляків»[239].
В останніх словах міститься відповідь на поставлене вище питання, чи могла бути позитивною відповідь на пропозиції ОУН польських емігрантських властей та керівників польського визвольного руху, які прагнули хоча б якоюсь мірою порозумітися з українцями та залучити їх до «проальянтського антибільшовицького союзу». Про відсутність реальних можливостей такого порозуміння на той час свідчила під час допитів у НКВС у грудні 1940 р. керівник політвідділу, член і секретар Національної ради при командуванні організації СЗБ-2 заарештована Владислава Пеховська. У протоколі її допиту від 17 грудня 1940 р. зазначено, зокрема, таке: «Я розмовляла з Шептицьким про те, що якщо вибухне повстання (антирадянське. — І. І.), то нам необхідно заздалегідь узгодити, що належатиме полякам, а що українцям. Проте ці бесіди з Шептицьким я вела з власної ініціативи і жодних розмов щодо контакту між українськими націоналістами і СЗБ у нас не було»[240].
Утім польські підпільники охоче йшли на контакт з представниками ундовсько-уенерівських кіл. Як повідомляв прибулий 9 липня 1940 р. до будапештської бази зв’язку з окупованою Польщею керівник розвідки організації СЗБ-2 у Львові Кароль Троянівський («Радван»), «...унаслідок переговорів відповідальних за це осіб зі складу польського підпілля з представниками якогось собі отамана на прізвище Муха була досягнута домовленість про те, що СЗБ є уповноваженим у справі встановлення контактів між українцями та урядами союзників»[241].
Далі «Радван» називав умови, лише за яких українці погоджувалися на співпрацю із союзниками:
«1. Визнання коаліцією права українського народу на політичну самостійність і самовизначення;
2. Створення при коаліції українського представництва. Про персональний склад такого представництва українська сторона мала повідомити пізніше;
3. Започаткування всілякими засобами, що є в розпорядженні коаліції, проукраїнської пропагандистської діяльності;
4. Українці підтримають польсько-чесько-українське співробітництво, спрямоване проти Німеччини;
5. Питання про належність Східної Малопольщі має бути врегульовано лише по закінченні війни, до того ж за взаємної згоди з боку Польщі й України;
6. Організаційно поляки й українці мусять виступати окремо, своєю діяльністю не перешкоджають один одному, у разі потреби узгоджують дії, але в жодному випадку не повинні діяти у складі єдиної організації;
7. На підготовку до збройного повстання українці поки що не погоджуються. Однак у випадку виникнення південного фронту Українські Національні Збори могли б висловитися за вихід зі складу Радянського Союзу, і якщо б це спричинило збройний конфлікт з Москвою, то за умови підтримки з боку коаліції українці також були б здатні на повстання»[242].
238
Zamojski J. Konferencja belgradzka w 1940 r. // Najnowsze Dzieje Polski 1939–1945. — 1960. — T. X. — S. 191–238.
239
MiD WIH. Zespól akt Armii Krajowej. Program i przebeg chronologiczny konferencji Belgradzkiej w maju 1940 r. — Sygn. III/21/16. — Cz. IV(a). — K. 56–57.
240
Польское подполье на территории Западной Украины и Западной Белоруссии 1939–1941. — С. 1114.
241
ZHRL. Korespondencja pomiędzy gen. W. Sikorskim i gen. K. Sosnkowskim za 1940–1941 rr. (raporty o sytuacji politycznej w kraju). — Sygn. 34. — K. 176.
242
ZHRL. Sprawozdanie «Radwana» z 9 lipca 1940 r. — Sygn. 42. — K. 24–25.