Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

29 вересня 1940 р. цю інструкцію генерал С. Ровецький передав до виконання польським підпільникам на радянській території[245]. Зберігаючи актуальність до часу нападу Німеччини на СРСР, вона позбавляла українські і польські підпільні організації ґрунту для налагодження взаємокорисного співробітництва.

Одна з останніх інструкцій щодо ставлення до українських організацій у разі початку німецько-радянської війни, передана польським командуванням 13 червня 1941 р. за посередництвом стамбульської бази зв’язку на радянську територію, вкотре залишала питання про вирішення української справи у компетенції винятково емігрантського уряду[246].

Таким чином, завершуючи висвітлення питання про державотворчу діяльність ОУН у сфері національних відносин і зокрема, у сфері цих відносин з польським народом, акцентуємо увагу на кількох моментах. По-перше, незаперечним є те, що головним у ній було визнання права українського і польського народів на самовизначення та розбудову незалежних самостійних держав. До того ж політична програма ОУН передбачала побудову шляхом національної революції «соборної» Української держави, а це означало повернення від Польщі в державні кордони майбутньої повоєнної України принаймні Східної Галичини й Волині та значне послаблення польського впливу на цих територіях.

Якщо інші українські політичні сили були й згодні на якийсь компроміс у цьому питанні, скажімо, на відкладення вирішення справи територіальної суперечки з поляками на пізніший час, то українські націоналісти намагалися досягнути своїх програмних цілей, відкидаючи будь-які сепаратні домовленості. І варто підкреслити, що в українській державотворчій і суспільно-політичній думці часів війни стосовно польського питання домінуючою виявилася саме позиція ОУН бандерівської фракції. ОУН(Б) стала єдиною силою, що перейшла до практичного втілення в життя своїх програмних цілей шляхом доконаних фактів, формуючи підстави української державності по стороні Німеччини.

По-друге, незважаючи на непримиримість підходів української і польської сторін до вирішення територіальної суперечки, як в українських військово-політичних колах, зокрема в таборі ОУН, так і в польському національно-визвольному підпіллі було чимало діячів, які прагнули до налагодження співпраці та створення в перспективі єдиного фронту боротьби. Через безліч вищевикладених причин ці намагання виявилися безпідставними.

Після невдалої спроби відновити українську державність у 1941 р. обидві фракції ОУН — бандерівці і мельниківці — часто корегуватимуть свою тактику стосовно Польщі і поляків, проте їхня стратегія в цьому питанні залишатиметься незмінною. У конкретних воєнних умовах реальна повстанська діяльність українських партизанських загонів, підпорядкованих ОУН(Б), нерідко відходитиме від проголошених у програмних документах гасел.