Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Ще один з керівників ПОВВ генерал Мечислав Борута-Спехович («Копа») після невдалої спроби перейти угорський кордон потрапив до радянської в’язниці у Станіславові. Він був змушений зізнатися в тому, ким він є, після чого генерала перевезли до Москви. У в’язницях на Луб’янці і Бутирці Боруту-Спеховича неодноразово відвідував Л. Берія, намагаючись схилити його до згоди очолити Польську армію в СРСР. 12 серпня 1941 р. генерала було звільнено[255].

Мірою того як українські і польські конспіративні організації розгортали на території Східної Галичини та Волині свою діяльність, активізовували боротьбу з місцевим антирадянським підпіллям і органи НКВС. Уже в жовтні 1939 р. перед керівництвом НКВС постала проблема утримування великої кількості полонених та інших ув’язнених. На 1 жовтня загальна кількість заарештованих так званими оперативно-чекістськими групами НКВС у Західній Україні (крім військовополонених) становила 3914 осіб, у тому числі «колишніх жандармів, поліцейських, офіційних і таємних агентів поліції і розвідки — 2539, поміщиків і представників крупної буржуазії — 293, офіцерів польської армії і осадників — 381, керівників УНДО, ОУН — 144, петлюрівців, учасників бандугруповань — 74, всіх інших — 483 особи»[256].

Щоб розвантажити в’язниці Західної України, Л. Берія 3 жовтня видав наказ військовополонених солдатів — українців, білорусів та інших національностей, що були мешканцями Тернопільського, Станіславівського, Львівського і Луцького воєводств, звільнити та розпустити по домівках. Військовополонених солдатів — вихідців з окупованої німцями частини Польщі, було наказано й надалі відправляти до Ковельського і Путивльського таборів до особливих вказівок. Військовополонених генералів, офіцерів, великих військових і державних чиновників слід було відправити до Старобельського табору Ворошиловградської області, а колишніх розвідників, контррозвідників, жандармів і поліцейських — до Осташківського табору Калінінської області[257].

Отже, долею навіть військовополонених розпоряджалося не командування Робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА), а керівництво НКВС[258]. Що вже казати про заарештованих, які не мали офіційного статусу військовополонених. Лише у Львові було взято на облік, а потім, за висловом І. Сєрова, «евакуйовано до таборів» 4312 офіцерів резерву і 384 офіцери кадрового складу колишньої польської армії, зосібна колишніх співробітників польської діфензиви[259].

Вивчення механізму роботи польської розвідки, а також досвід і знання заарештованих працівників польських пляцувок 2-го Відділу (розвідки і контррозвідки) Генштабу Війська Польського були використані НКВС у боротьбі з антирадянськими підпільними організаціями, що вже існували і продовжували утворюватися. По лінії 2-го Відділу НКВС завело чимало агентурних розробок.

У спецповідомленнях І. Сєрова називаються десятки агентурних справ, за якими були заарештовані українські і польські підпільні діячі. Так, у справі «Павутина» заарештували осіб, що мали завдання від генерала Янушайтіса створити в польських гімназіях № 1, № 9, № 10 м. Львова бойові групи. У справі «Блок» заарештували 22 особи, серед яких були й активні діячі ОУН і УНДО. Було також викрито польську антирадянську організацію під назвою «СПО» у Львівському університеті, до складу якої входили професори і студенти[260].