Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Співробітники Міністерства внутрішніх справ пропонували урядові взяти на себе дипломатичну опіку над усіма українцями (як над колишніми польськими громадянами, так і над «радянськими» українцями), активізувати дії зі створення при польській армії невеличких українських загонів (переважно зі східних українців) з українськими офіцерами на чолі з-поміж колишніх петлюрівських офіцерів і т. ін[235].

Арбітром у полеміці між представниками протилежних таборів, виразниками поглядів яких можна вважати О. Гурку і Б. Лонгхампса, голова уряду генерал В. Сікорський зробив доктора Людвіка Гродзіцького на тій підставі, що той був представником Селянської партії і галичанином за походженням, а тому мав добре знати настрої основної маси тамтешнього українського населення.

У своїх зауваженнях від 7 березня 1940 р. на доповіді Гурки і Лонгхампса доктор Гродзіцький вказував на принципові помилки обох референтів у підході до українського питання і, насамперед, на недооцінку ними ступеня розвиненості українців у Галичині. Він писав: «Українці мають цілком розвинену національну свідомість, власні національні ідеали, власні історію і традиції, нарешті, власні літературу і мистецтво. Український народ має за теперішнього часу на цих землях майже всі суспільні верстви населення, необхідні для нормального розвитку нації, і, зокрема, численну інтелігенцію. Українці мають великі організаційні здібності, завдяки яким, а також самовідданій праці одиниць і всього суспільства в цілому створили тут розвиненішу, ніж поляки, кооперацію...». На переконання Гродзіцького, українці Галичини були повноцінною сформованою нацією у західноєвропейському розумінні цього поняття, а тому, незважаючи на значний економічний і культурний внесок поляків у розвиток цієї землі, вони (поляки) мали бути готові до можливої її втрати[236].

З погляду представника однієї з найвпливовіших у довоєнній Польщі партій існувало декілька можливих шляхів розв’язання проблеми довоєнних східних територій II Речі Посполитої і водночас урегулювання української проблеми. Серед перших двох він називав такі: ці території входили до складу новоутвореної Української держави або до складу СРСР. За таких обставин українське питання могло бути вирішене без участі Польщі. У разі якщо б Східна Галичина і Волинь залишалися за Польщею, Гродзіцький пропонував застосування «кантонального» розподілу території з одночасним добровільним переміщенням населення. Можливим кордоном, який мав відокремити український «кантон», доктор називав лінію, що проходила по р. Буг до залізничної станції Красне, далі по р. Гнила або Золота Липа до їхнього гирла, потім по р. Дністер до гирла р. Лімниця і вздовж цієї річки аж до угорського кордону. Таким чином Польща залишала б собі Львів і, за невеликим винятком (район Биткова), майже весь нафтовий басейн. На думку Гродзіцького, саме ця лінія в найбільш справедливий спосіб поділяла місцеву людність за принципом, хто якою мовою розмовляв. Однак прийняття за теперішнього часу будь-яких рішень стосовно української проблеми, а тим більше здійснення будь-яких дій (зокрема, видання декларації про підтримку ідеї створення незалежної України), Гродзіцький вважав передчасним кроком і пропонував чекати на завершення війни[237].