Юність Василя Шеремети

До фойє вривається нове товариство. Це Хмелюк, Валентин Гнатюк, панна Варвара і панна Надія. Гнатюк несе на таці купу тістечок.

— Місця! Давайте місця!..

Побіч стоїть напівзавалений невеликий стіл, а на ньому дрімає чорна мокра голова. Гнатюк ставить тацю на стіл. Мокра голова підводиться, якийсь час дивиться, далі простягається велика червона рука і бере тістечко. Всі на це дивляться. Тістечко негайно зникає у великому роті, а червона рука тягнеться по друге.

— Гей, гей! Ви! — гукає Гнатюк.

Мокра голова не реагує. Дівчата регочуть.

— Василю! Сюди! — кричить Валентин. Він вириває тацю з тістечками, а голова знов лягає на своє місце на столі... Василь встає і виходить знов у залу...

Там вже танцюють якийсь збитий, суцільний танець. Танцюють всі — малі, старі, по всіх кутах, на кожному місці. Над головами безліч бальончиків, а все разом зветься “джімі”...

Василь знов бачить “її”. Дивиться в ту саму точку і бачить її з усіх місць, де б не стояв. Коли б хто знав таємницю людських душ! Коли б хто міг підслухати порухи думок, що опікають серце й мозок. На щастя, цього ніхто не знає і знати не може. Звуки музики, тютюновий дим, запах людських тіл, парфуми, пудри, пороху з натертих воском помостів — все це творить тло, чад, повітря...

Василь повний по вінця. Він мусить поставити себе десь збоку, щоб не перелити. Він ще дуже молодий — той дивак, той відламок старечого селянського роду, — свіжа, чиста, нічим не сплямована первісність. Не займайте його, не нівечте блиску його синіх очей, не відмикайте таємниць добра і зла, чого не можна ще прикрити позліткою показової цивілізації.

І думає він, і думки ламаються, мов речі, що падають з рук на кам’яну долівку. Мигцем пробігають згадки про батька, про матір, про їхні скорботні погляди та про ріллю, мов чорну, довгу хвилю з високим небом над нею... І разом тут, за дверима, красуня, врита у кожну тканину душі, що тлумить спротив, стирає, зневладнює... Він потрапив не в ті двері. Тікати до праотців, назад, до чорної скиби, під небо, кричати й дихати, чути биття здорового серця, звірюкою кинутись на самицю, і на землі з пирієм, з криками жайвороння, любитись.

Василь вернувся знов — третій раз. Кудись треба йти і треба вертатись. Фотель в куті — це єдина пристань. Танець порвав до себе всіх, що тут були, і це порожнє місце має право забрати Василь. Сідає. У другому кінці п’яні товариші сміються, бо вони свобідні... Урвалась музика танцю, і в двері ринулись хвилею люди...

Дуже достойно, з піднятою головою увійшла Настя. Під руку з нею йде добродій у смокінгу. Високий, стрункий, чорний метелик, пенсне... Нема для них місця. Настя сідає просто на столику. Вона втомлена танцем. Василь бачить її в профіль. Її кавалір стоїть над нею; він курить.

У залі проголошують гру в пошту. Чути викликають нумери. З’являються люди з номерками на грудях. Пробігають дівчата і, сміючись, читають записочки. Потім похапцем пишуть і при тому сміються... Гурт Валентина Гнатюка заспівує “Ой у полі вітер віє та жито половіє”. Між ним нема ні Гриба, ні Біленка, і пісня виходить слабо.