Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Він негайно налив Василеві відразу три чарки...
— Всі три! Раз, два, три! Хлоп! — вигукнув він глухим голосом.
Василь подивився на нього тупо і зрезигновано.
— Пий, — каже він Гнатюкові. Гнатюк протягнув руку, взяв чарку. Василь взяв також. Повільно, мовчки вилили то в себе.
— Ти, Василю, п’єш здорово... А вигляд у тебе табак... Втріскався, що? Ні. Ти мені не кажи!... Пий ще! Я ось тут маю запас... — Він показав рукою під стіл, де стоять невинно кілька пляшок...
— Ви вже знайомі? — питає Василь байдуже.
— Знайомі, — каже Гнатюк.
— Ясно! — стверджує Круп. — Море горілки випили в Хмелюка... А де Федір?
— Федір то Федір... Федір є, а де Валя?
— Валя танцює, — каже Фомин — син вишневецького судді. Він встав і проговорив. — Йду! На мазурку! Ех! — і затупав ногами...
— Коти, коти! — вирік Круп. — Звільни чесним людям місце. Сідай тут, а ти... Ну... Посунься, — звернувся він до якогось добродія в смокінгу.
Той поглянув на нього червоними очима і посунувся. Василь і Гнатюк сіли. Круп налив ще. Василь випив і почув у голові гойдалку.
— Я більш не п’ю, — каже він глухо.
— Не п’єш? — скрививши уста, каже Круп. — Мужик ти, Василю! Репаний. Не розумієш ти атому, з якого зліплено інтеліґентного чоловіка. Ти кнопка... От що ти! Бабця моя, фрейліна двора його імператорського величества Скарягіна, вбила б тебе одним поглядом... Підведи голову... Дивись на світ як диявол... На всіх одверто й згори. На всіх згори... Ти роджений для більшого... А що ви думаєте... Інколи так, власне, є. Родиться якась непотріб... Плебей, раб, відпалок... І дивись — з нього росте бик Аніс... Якесь божество. І наша революція це й є таке... Бичаче діло. Ленін? Хто він? Дворянин? Дуля. Дегенерат. Ти ж тільки глянь на його череп. Лисий, як коліно. А що закрутив з різними бабцями. Моя фрейліна двора казала: власне кажучи, Ленін належить до великих людей... І вона не помилилась.
— Хто казав фрейліна двора? — питає зовсім сп’янілий Гнатюк.
— Я казав, — сіпається до нього Круп.
— Ви но тут не дуже того... — повертається до них добродій у смокінгу.
Всі троє подивились на нього. Крупові його вигляд не подобався.
— Я вам, добродію, скажу, що ви втручаєтесь не в свої державні інтереси. Хто ви?
— Я? — каже той визивно. — Граф Свистульський...
— Я так і знав. Задоволений. Дякую! — каже Круп і відвертається.
— Ви кидаєте визов? — кричить Свистульський.
— Краще вип’ємо, — каже спокійно Круп. На добродія у смокінгу не звертають уваги.
— Ви кидаєте визов? — повторює той.
— У мене ще під столом, добродію, дві пляшки. Не приневолюйте мене одну з них пожертвувати на ваш череп, — каже йому під саме вухо Круп.
— А! Зрозуміло, зрозуміло... Дякую. Вдоволений... Пийте на здоров’є, — каже той і посміхається.
Круп вдоволений також. Всі вдоволені. Але Василь відмовляється пити. Рішуче, цілком рішуче... Він бажає піти нагору, поважно і остаточно бажає, і прошу йому тут вже не перечити. Він встає, не прощається і пробивається до виходу.
Неймовірне почуття. Василь, мабуть, його ніколи не забуде. Здається, він пробивається через хвилі, які напливають на нього і заливають. В очах з’являються і зникають обличчя... Червоні, гарячі, спітнілі, веселі, невеселі... Він їх минає, відгортає на бік, не зупиняється, кудись, сам не знає, куди рветься. Мигнуло Козенкове обличчя... Здалека кулею пролетіло враження від Шпачука. І все це змазує, ніби величезний віхоть, натовп.
— Мазурка, мазурка! — чує Василь окремі викрики, які невідомо звідки летять. Юрба шумить, гуде і рухається. Десь там далі бринять інструменти — окремі уривки звуків. Зала нагадує вируюче суцільне море, і тільки в певному місці навкруги можна помітити круг, по котрому пара за парою йдуть повільно молоді люди... — Мазурка, мазурка! — гукають далі. Над головами літають барвисті бальончики, зі свистом довгими стрічками, ніби блискавки, виривається і падає серпантин. На головах у декого різнобарвним світом розсипане конфетті.
Василь когось шукає. Він вже не таїться перед собою. Він рветься далі і нарешті виривається. Він бачить її — блакитну, притрушену конфетті в товаристві пана в прекрасному смокінгу зі сніжно-білою маніжкою. Туга, тягуча і в’їдлива, обняла цілу істоту Василеву. Він готовий був зробити все — навіть злочин, а все-таки руки опали. Ні! Далі ні... Назад... Не треба... Збоку, а там фойє зі штучними пальмами і старомодними, ще з царського часу, фотелями. Там повно людей і там можна знайти печеру, де можна зализувати рани...