Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
Усередині були кухня, велика кімната з грубою та дві спальні. Журба повмикав скрізь світло, походив, перевіряючи, що, де та як, після чого повернувся до входу, де вже стояли наші провожаті.
— Значить, так. Тут, у нішпорці, картопля має бути. Почистіть на всіх, а я в сусідки курку візьму, яєць, молока…
Важко ступаючи, він пішов. Санітар із водієм випили по чарці й почали шукати ту картоплю. Я ж сів на старий чорний шкіряний диван (такий само у нас в учительській стояв), притулив голову до м’якого узголів’я і почав думати про те, як іноді дивно розкриваються люди, якщо їх висмикнути зі звичайного місця. Та й заснув, не дочекавшись вечері…
Наді мною стояв водій і смикав мене за плече. За вікнами вже сяяло сонце. Отже, мене вирішили вчора не будити, а просто посунули вздовж дивана і накрили ковдрою.
— Слиш, Богдан батьковіч, а начальнік-то вчера так і нє прішол, — сказав мені водій, виглядаючи вкрай стривоженим.
— Та він у Наташі цієї, — заспокойся, — сказав я і спустив ноги на підлогу.
— Я нє про ето, — продовжив водій. — Я радіо всєгда слушаю. Вишел вот покуріть, сєл в машинє, включил, а там говорят, вродє пожар на том берєгу, в доме прєстарєлих. Я вот і думаю: вдруг, ваш?
Господи! Я підхопився так різко, що аж в очах потемніло, і мене повело вбік. Водій схопив мене за плечі й притримав, після чого я побіг — так швидко, як тільки міг, — через двір і дорогу до будинку за квітами, де почав гукати ту кляту Наташу. Вона майже відразу визирнула у вікно, і я їй так замахав руками, що вона похапцем рвонула кудись углиб хати. І вже за кілька хвилин у дверях стояв Журба — у своїх незмінних трусах по коліно й у майці, спираючись на чиюсь палку з темного дерева.
— Що сталося?
— Біда, Гриша. Цей, — показав я на водія, котрий стояв за моєю спиною, — чув, що по радіо казали: пожежа в будинку престарілих на тому березі.
— Боже мій, тільки би не в нашому!
— Давай, телефонуй! Грузінка ж тобі телефона давала.
І ми побігли вдвох до Гришиної хати, де він довго шукав у своїй торбі того телефона і не міг знайти. Я вже вирішив, що треба підіймати санітара: в нього ж теж мав бути номер завідувачки, — коли Гриша нарешті надибав слухавку, розкрив її й узявся вдивлятися в екран.
— Дай йому, — я висмикнув ту розкладну трубу й віддав водієві. — На першу цифру вона записана.
Той просто натиснув одиницю й одразу віддав слухавку мені.
Я трохи подумав і передав її Григорієві. Той сумно видихнув, подивився на мене собачими очима й нарешті притулив телефон до вуха.
Здавалося, він стояв так цілу нескінченність, як тут його лице змінилося. Він закричав:
— Зіно, Зіно, скажи мені, що все добре. Це я, Журба!
Моє серце почало вибивати такі гопаки, що я б із задоволенням заковтнув увесь кардіонабір Новіченкової, від якого зазвичай відмовлявся. Гриша прикрив очі рукою й істерично заверещав:
— Усі живі?
Там йому щось відповіли, він відняв руку і, дивлячись кудись крізь нас, тихенько спитав:
— Хто?
За кілька секунд він закрив ту кляту трубку, опустив руки, враз якось постарішав, позбувшись свого генеральського шарму, подивився на мене і прошепотів:
— Йосип.
Глава дев’ята,
в якій маленькі дурниці стають великими
З того, що спромігся зрозуміти Григорій, виходило, що пожежа сталася десь під ранок і десь у районі кухні. Усі змогли вийти надвір, але — щойно мешканців порахували — Йосип раптом упав: не витримало серце. Що там далі відбувалося — Зіна не сказала, бо ще працювали пожежники і їй було не до нас.
Журба плакав, сидячи на шкіряному дивані, екіпаж мовчки стояв поруч, а я намагався зрозуміти, що нам робити далі. У голові вироювалися питання, одне гірше за інше. Хто підпалив? Невже Грузінка вирішила в такий спосіб закрити будинок? Чому не врятували Йосипа? Де була лікарка? Чи викликали «швидку»?
Але ставити їх було нікому, тож я вирішив, що тепер доведеться бути мені за старшого, і наказав швидко збиратися. Водій спробував нагодувати нас яєчнею, яку принесла Наталя, та який може бути сніданок, коли дізнаєшся про те, що твого будинку немає, а сусід помер, щойно врятувавшись із полум’я?
Ми швидко зібрали речі й завантажилися до машини. Разом із двигуном увімкнулось і радіо, яке заохочувало нас не стояти, а стрибати. Я так гучно цикнув, що водій терміново вимкнув музику, і ми рушили з місця. Поки розверталися, Журба старанно роздивлявся, чи не вийде попрощатися сусідка, та на її подвір’ї нікого не було. Навіть кішки десь поховалися.