Червоні хащі
- Автор: Фоззі
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-670-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Червоні хащі». Краткое содержание книги:
— Давайте десь тут, он за деревом, зліва, — та чомусь дивився в інший бік, через моє плече. Водій із полегшенням закурив і знайшов місце між двома деревами, притулившись капотом до білого кам’яного паркана.
— Твій? — запитав я, вказавши на паркан. Журба у відповідь хитнув головою і здивував усіх присутніх, вийшовши з машини власними ніжками. Я-бо знав, що при нагоді він може й сам ходити, проте екіпаж вважав «генерала» остаточним інвалідом і зайойкав.
Вечоріло. У палісаднику навпроти якась жінка поливала зі шланга квіти і дивилася на нас тим сторожким поглядом, яким українці споконвік видивляються, а кого це біс приніс до їхніх воріт.
Біля її ніг терлися три кішки, які, вочевидь, були родичками: всі плямисті та яскраві.
— Здорова була, Наташа! — гучно промовив Григорій і рушив до неї, мотиляючи обома руками.
— От чорт старий, зараз же впаде, — злякався я і поспішив за ним — страхувати.
Жінці було років п’ятдесят, струнка та симпатична, як на мій смак. Вона обережно поклала шланг собі під ноги, витерла руки об поділ плаття і придивилася до Журби:
— Григорій Іванович, ти?
— Та я, я.
— Ой, ти постарів.
— Та ти теж… — почав незадоволено Гриша, проте відразу виправився, згадавши про свій сьогоднішній гонор. — Чула, мені ж генерала дали?
— Та ви шо?!
— Да. От їздимо на штабній машині, перевіряємо. Дай, думаю, додому заїду.
— А, то добре, завжди вам раді.
Позаду пролунав голос нашого санітара.
— Івановіч! — гукнув він із максимальною повагою, — отже, сухпай із пляшкою минули не марно. Ми обернулись і побачили, що той стоїть із возиком: — Крєсло ваше… куда?
Треба віддати йому належне, Журба відреагував миттєво:
— Крісло наше… А в машині нехай побуде. Бодя сьогодні у формі — й так упорається. Та й скільки тут… до хати. Добре, Богдане Васильовичу?
Мені нічого не лишалося, крім як погодитися, трішки очманівши від такої кмітливості сусіда. Ну, добре, думаю, Лаврентію Паличу, — от Йосип про це дізнається, буде вам і за генерала, і за крісло. Та, схоже, ця гра у великого начальника пішла Журбі на користь: він якось випростався, ніби скинувши з плечей десяток не найкращих років. Підійшовши ближче до колишньої сусідки, він знизив голос і спитав:
— Ну, а ти як? Не скучала?
— Та коли тут скучать? — відмахнулася вона. — Так, а чого не зателефонували? Серьожа ж на морі з усіма, у вас там пусто. Дати ключі?
— Та в мене є. Стой! Як поїхав на море? А Жучок?
— Та він віддав його тому плюгавому — Матвієві.
— От падло мале! — розлютився Журба і подивився по вулиці далі, мабуть, у напрямку будинку того Матвія, в якого тепер жив його собака. — Нічого, я завтра це вирішу… Так, а чуєш? Я от шо думаю: може, я хлопців поки там розміщу, а потому зайду до тебе, чаю поп’ємо?
Вона коротенько засміялася:
— Григорію Івановичу, та в мене… стільки справ.
Тут я зрозумів, що зайвий, і пішов до машини, в яку наші вже запхали крісло і тепер топталися біля неї, не знаючи, що робити далі.
— Тут ночуєм? — спитав водій і на моє ствердження відреагував неочікувано: миттю дістав із машини пляшку горілки, зубами зірвав сріблясту кришечку і зробив величезний ковток.
— Альо, альо?! — зарепетував санітар, нагадуючи про свою присутність. Отримав свій ковток і він, після чого до нас підійшов, важко дихаючи, пан «генерал» і буркнув:
— Так, заганяйте машину. Відчиніть ворота. Там замка нема, засув із того боку, — а сам дістав із кишені зв’язку ключів і почав копирсатись у хвіртці.
— Так ти це… З нею те саме? — спитав я, нагадуючи сам собі Йосипа і намагаючись стримати усмішку.
— Ні, — після мікроскопічної паузи відповів Журба. — Ми ж із нею цей… двічі рідня: вона моїй Наді троюрідна сестра, а мені там теж щось.
У селі таке бува. У мого Степана дружина теж була йому ж таки двоюрідною тіткою, але тут мені щось муляло. Схоже, Григорій десь прибріхував, і здавалося, що ця Наталія й була, мабуть, справжньою причиною цієї подорожі.
Він відчинив нарешті хвіртку і зайшов. Я ступив за ним і не втримався від десерту:
— Значить, дружина до церкви поїхала, а ти тут… чаї ганяв.
— Отзинь, — відрізав незадоволений Журба й відімкнув двері до невеликого темно-червоного цегляного будиночка, навколо якого росли всілякі кущі. Може, й декоративні, а може, й ні. На мій погляд, тут було теж занедбано, — той Серьожа також особливо не господарював. Але принаймні сараю не зніс.