Посмертні записки Піквікського клубу
- Автор: Диккенс Чарльз
- Год: 1937
- Язык: украинский
- Переводчик: М. Іванов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Посмертні записки Піквікського клубу». Краткое содержание книги:
Надалі процедура змінилася, тепер уже Дікенс писав оповідання, а художник змушений був робити до них ілюстрації. На перше місце вийшла розповідь, і як наслідок було створено роман про лондонське життя. Попри всю простоту процесу, Дікенсу вдалося те, на чому горіли інші.
Ілюстрації до перших двох випусків робив Роберт Сімур. Роберт Вільям Басс проілюстрував третій випуск, але його малюнки Дікенсу не сподобалися, тож усю решту ілюстрації робив Габлот Найт Браун, відомий як «Фіз». Із ним Дікенс продовжував працювати все життя. Окреме видання побачило світ 1837 року.
Електронну книгу створено з українського видання: Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс; пер. з англ. М. Іванов. — Х. : Одеса: Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 606 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»).
— Я знаю, — зітхнув Джоб Тротер, з каяттям дивлячись просто в обличчя своєму бесідникові,— я знаю, і це саме й гнітить мене. Але що ж я можу зробити?
— Що? Піти до начальниці пансіону й розказати їй усе.
— Хто мені повірить? Молода леді — втілена скромність і невинність. Вона буде заперечувати, так само як і мій пан. Хто мені повірить? Я втрачу своє місце, і мене обвинувачуватимуть ще, як обмовника. Ось що вийде.
— Так, це так, — погодився Сем.
— Якби я знав якогось солідного джентльмена, що погодився б узяти цю справу на себе, може, що й вийшло б. Але в тому то й полягають труднощі. Я не знаю тут жодного джентльмена, а якби й знав, то, ставлю десять проти одного, він мені не повірить.
— Ходім зі мною! — схопився з свого місця Сем і схопив за руку малинового чоловіка. — Мій пан буде той джентльмен. — І, перемігши нерішучий опір Джоба Тротера, Сем потяг свого нового друга до містера Піквіка, якому й представив його, стисло виклавши щойно наведений нами діалог.
— Мені страх як неприємно зраджувати мого пана, сер, — сказав Джоб Тротер, прикладаючи до очей рожеву хусточку розміром у шість квадратних дюймів.
— Честь вам і шана за це, але виказати — ваш обов’язок, — заспокоював його містер Піквік.
— Ну-ну, — втрутився Сем, який дивився на сльози містера Тротера з явним нетерпінням, — годі поливати. Толку від того ніякого.
— Сем, — докірливо сказав містер Піквік, — я з жалем помічаю, що ви не маєте ніякої пошани до почуттів цього молодого чоловіка.
— Почуття у нього чудові,— відповів містер Веллер, — прекрасні почуття, і прямо шкода, якщо він марно їх розтринькає. От я й думаю, що краще б він їх ховав у своїх грудях і не давав їм випаритися без пуття у гарячу воду. Сльози ніколи ще годинника не заводили і парової машини не рухали.
— Це правда, — погодився містер Тротер, — я більше не буду розпускатися.
— От і добре, — сказав містер Піквік. — Ну, а де ж цей пансіон?
— Це великий старий будинок з червоної цегли, зараз за містом, сер.
— А коли мали ви здійснити ваш огидний намір— викрасти леді?
— Сьогодні вночі сер, — одповів Джоб.
— Вночі! — скрикнув містер Піквік.
— Якраз вночі,— повторив Джоб. — Оце саме й непокоїть мене найбільше.
— Треба зараз же вжити всіх потрібних заходів, — хвилювався містер Піквік. — Я негайно поїду до начальниці…
— Вибачте, прошу, сер, — перебив його Джоб Тротер, — але це вам нічого не дасть.
— Чому?
— Мій пан — дуже спритна людина, сер.
— Я це добре знаю, — сказав містер Піквік.
— Він зовсім причарував стару леді,— пояснив Джоб, — вона не захоче й слухати вас, хоч би ви впали навколішки й почали присягатися. Особливо, як у вас не буде інших доказів, крім слів слуги, що, бувши звільнений за якусь провину, мститься тепер своєму панові. А містер Фіц-Маршал, напевне, так і скаже.
— Що ж його тоді робити? — спитав містер Піквік.
— Переконати стару леді можна лише впіймавши його, як він буде красти дівчину, сер, — відповів Джоб.
— Але впіймати його під той саме час — справа, боюсь, дуже важка, — зауважив містер Піквік.
— Не знаю, сер, — відказав Джоб, а поміркувавши трохи, додав — Навпаки, це, я думаю, буде дуже легко.
— Як? — зацікавився містер Піквік.
— Надзвичайно просто. Ми з моїм паном змовилися з двома служницями, і ті обіцяли заховати нас у кухні, о десятій вечора. Коли всі поснуть, ми вийдемо з кухні, а молода леді — з своєї спальні. Коні й екіпаж чекатимуть нас, і ми зараз же й поїдемо.
— Ну, так що ж я маю робити? — спитав містер Піквік.
— Мені здається, сер, що якби ви на той час були в садку самі…
— Сам? Чому ж сам? — здивувався містер Піквік.
— Я гадаю, що старій леді неприємно буде, коли про таку історію знатиме багато людей. Що менше — то краще. Знову ж таки — візьміть на увагу й переживання молодої леді.— Джоб Тротер глибоко зітхнув, і сльози знову виступили у нього на очах.
— Ніколи я ще не бачив такого хлопця, — сказав Сем. — Що у нього — водопровід у голові чи що?
— Сем, — сказав містер Піквік суворо, — придержте свій язик.
— Слухаю, сер, — відповів містер Веллер.
— Не подобається мені цей план, — промовив містер Піквік у глибокій задумі.—А чому не міг би я попередити родичів молодої леді?
— Тому, що вони живуть за сто миль звідси, — відповів Джоб Тротер.
— Це справді заковика! — промовив тихо містер Веллер.
— А потім ще цей сад, — додав містер Піквік.— Ну, як я туди добудуся?
— Мур круг нього дуже низький, і ваш слуга підтримає вам ногу…